Туманом задощило за вікном.
І ми живемо, наче не в повітрі,
А у воді, мутній, як з молоком,
Що в ній близькі дерева ледь помітні.
Неначе в павутинній сітці день,
А хочеться, щоб стукало у шибку.
Та хмара в чистім просторі засне
І краплями малесенькими сипле.
І мріється, що рине дощ з відра,
Своїми краплями зачепить підвіконник.
І вийду я під зливу цю одна;
Для мене справжній дощ – ознака волі.
І ти чекатимеш мене не в соннім світі,
А у живім потоці псевдо сліз.
І у жовтавім парасольки світлі
Ми будем разом вже, а не одні.
24. 09. 2001р.
