Походив, він по білому світу,
поблудив серед тіней, хуги.
Спив і меду в дорозі та більше отрути:
На лиці його шрами й вузли.
Як скарбИ прилягли на обличчі.
В очах стомлену долі печать,
полишають думки, як сміття на узбіччі,
журавлями додому летять.
Залишився як пагін одненький,
Милостивий для неї зберіг,
аби тішилось серце в старенької неньки.
Бо ті дітки не прийдуть з доріг.
Поспішає до рідної хати,
Стежка вкурена пилом тужить.
Біля сивого двору згорьована мати,
Виглядає назустріч , біжить.
Дочекалась, схилилась на груди.
Деж ти довго рідненький так був?
Немає вже Батька не ходять там люди:
Чи дорогу додому забув?
Похилив свою голову сиву
на коліна матусині впав.
Кленучи свою долю нещадно зрадливу,
Як в дитинстві колись заридав…
Бере, проймає...
Ще б, дідуську, розділові знаки, доводочку... Ось доїду якось до Києва... погомонимо. О!
А зараз поспішаю на електричку в Полтаву... Заплановане літРоб"єднання.
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вмієте Ви зачепити, Діду...
От, з колінами треба щось робити. Якось воно трохи двозначно, коли там ота кома. В такому вірші тої двозначності б уникнути...
А що як:
" Похилив свою голову сиву
На коліна матусині та "
І далі по тексту?
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00