Ми зустрілися випадково,
Ти почав щось питати, просити,
Говорив, яка я чудова,
Що не можеш без мене ти жити.
Белькотів, що зрада – помилка
І нічого для тебе не значить.
Думав певно ти: “ Ця дівка –
Все на світі мені пробачить!”
Я кохала, як вперше буває,
І приховувати цього не мушу,
Біда в тім, що зрада вбиває
Почуття, що зігріли душу...
А ти ж зрадив мене, й так тупо –
Просто ради одної ночі...
І навчився мені брехати
Нагло дивлячись у очі.
Ти пішов, коли я все взнала
Й без істерик твої склала речі.
Я тоді тебе не впізнала –
Ти тоді мені не перечив...
...Час минав. Я лікувалась
недописаними віршами,
зрозумівши, що таке буває
не раз, і не лише з нами.
І от – зустрівшись випадково,
Неначе через сотню літ,
Ти про любов завів розмову,
Немовби й скрес між нами лід.
Ти мав вигляд крутого боса,
Та очима дворняжки дивився,
І ніби нічого не відбулося
Ти вернутись в минуле просився.
І був згоден прийняти жалість,
Присягаючись на вічну любов...
Вже давно минула моя злість,
Але не змогла повірити тобі знов...
Бо якби ми не зустрілись випадково,
чи згадав би ти мене тоді?..
Ти ж не шукав зустрічі зі мною,
Тому і зараз не бреши собі!
Прощавай! Не питай, як жила чи жива.
Я не буду з тобою якою була!
Не бреши, не проси повернутися в сни,
Мої сни кольорові не для тебе. Прости... 01.10.2006
хустинку прихопи, коли підеш на http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280001 
