|
Може ви і не чули,
Може чули не всі.
Про далеке минуле,
Про занепад Русі.
Досягти перемоги,
Краще в кожній меті,
Коли сили та змоги,
Об’єднати в гурті.
Радник вредної свари
Владолюбців – князів,
Заподіяв їм кари,
До поразки призвів.
А обставин тих збіги,
Все змінили в житті.
Половецькі набіги,
Стали зовсім не ті.
* * *
За Уралом – рікою,
В той час сила зростала.
Яка згодом страшною,
І для половців стала.
Під кермом Чінгісхана,
Сила та, не мала.
Та ще й лютість тирана
Неймовірна була.
Залишались руїни,
Де пройшла сила та.
І зникали країни,
І палали міста.
Час пройшов, наших міст
Та орда досягла.
І нерадісна вість
Руський люд підняла.
Тож,зійшлись по весні
Сили дві на Дону…
Та в кривавій борні
Ми програли війну.
Грізний хан – Чінгісхан
Безліч війська згубив.
А хан руський Котян
На той раз відступив.
Запросив хан Котян
Допомоги в рідні,
І війська половчан
Бились знову три дні.
Хоч і віддано билися,
Супротивник признав,
Переваг не добилися,
Ворог їх подолав.
Неузгоджені дії
Половецьких дружин,
Погубили надії
У князівських родин.
Хан здобув перемогу,
І від Калки – ріки,
Відкривав він дорогу
До Дніпра напрямки.
* * *
Злинув час… Промайнуло
Чотирнадцять років.
Вороги не забули
Переможних шляхів.
І намітив злий захід
Хан монгольський Батий:
- Зір направив на Захід,
І на Київ свяятий.
Зруйнував по дорозі
Волжсько-камських булгар…
Навіть Суздаль не в змозі
Той відвести удар.
А орда та численна
На своєму шляху,
Залишала шалена,
Лиш від згарищ труху.
Сунить хмара густа,
Димно скрізь, як вночі.
І палають міста,
Всюди жах та плачі.
Вал кінноти потужній
Вів нездоланий лях,
Та лиш Новгород мужній
Припинив його шлях.
Не хоробрість та сила,
А розлив буйних рік
Натиск хана згасили,
Зупинили на рік.
По весні, як розтали
Тогорічні сніги,
На ті землі напали,
Знову злі вороги.
Хан той, натиском сили
Переяслав здолав.
І Чернігів згубили,
У вогні він палав.
Князь Михайло, тутешній,
У боях відступив,
Та дружину сердешний
У тій сварці згубив.
Мирні люди ховалися
У хащах та церквах,
Всі вони сподівалися,
Що не згубить їх лях.
Але марні ті втечі,
Під крило святих риз.
Євпраксия*, до речі,
З башти кинулась вниз.
Згодом десь, як тумани
Полягли на луги,
Зайняло військо хана
І Дніпра береги.
Не опишеш пером
Вранці як, по росі,
Бачив хан за Дніпром
Київ в дивній красі.
Щоб те місто здолати,
Хан монгольський Батий,
Наголошує здати
Йому Київ святий.
Але люд, як Дніпро,
Непокірливим був.
Воєвода ж Дмитро,
Тих прохань не почув.
Знов зійшлися дві сили
У запеклій борні.
Хто кого пересиле,
В тій смертельній війні?
Лізли з криком на мури
Злі, страшні вороги.
І були темно-бурі
У Дніпра береги.
З нами в Господа віра..,
Кров лилась, як вода.
В річці хвиля не сіра,
А криваво-руда.
Кого більше в могилах,
Проректи не берусь.
Але там, на тих схилах
Була скорена Русь.
СІКалін.
* Євпраксия – дружина Чернігівського князя Михайла.
ID:
391443
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.01.2013 01:02:27
© дата внесення змiн: 27.07.2013 14:05:22
автор: Сідий
Вкажіть причину вашої скарги
|
