…Вкриті лишайником стіни виблискували вологою. Косарики та мокриці сполохано розбігались, коли на них падало світло смолоскипа, а розбуджені кажани невдоволено верещали. Шкіряні сандалі беззвучно ступали по кам’яній підлозі. Вона ніколи не запам’ятовувала шляху, ноги завжди інтуїтивно знаходили потрібну дорогу. Не відчувався смак улюблених пиріжків. Серце калатало в передчутті чогось. Чим дальше коридор заглиблювався в нутро замку, тим більше все оживало. З кімнат і зал долинали різноманітні звуки. Часом вибігали якісь чудні істоти, лякались світла і ховались в нішах. Раптом її смолоскип затріщав і згас. Стало зовсім темно, хоча подекуди в кутах світились зелені очі.
Вона знала що прийшла. Потрібно було лише повернути ліворуч по коридору. Просуватись в темряві було важко. Обережно намацала ріг стіни і повернула. За кілька метрів з дверного проєму лилось м’яке світло.
Сьогодні клинка не було. Він зосереджено вертів в руках косу і милувався як відбивається в лезі скупий вогник свічки. Раптом краєм ока Він вловив якийсь рух. Підвів очі. В дверях стояла дівчина і німо дивилась на нього. Вони не відводили погляд один від одного кілька хвилин. Потім Він встав, підняв свою косу і здивовано зауважив, що Вона навіть не ворухнулась, лише продовжувала слідкувати за ним. Поли його мантії ворухнулись і ось вони вже стояли на відстані витягнутої руки. І тут Їй здались знайомими риси його обличчя. В голові зринув давній спогад.
Кінчиком леза Він почав відгортати Її волосся від шиї, ніяк не в змозі пояснити собі чому дівчина така спокійна при зустрічі з ним й навіть не пахне страхом. Вона перевела погляд на лезо і відчула холодний дотик сталі в районі другого хребця. Раптом її осінило…
