Він назавжди запам*ятав її як ту, що з перших днів знайомства писала йому вірші
Могла годинами шукати у своїй сумці ключі
Різко зриватися з місця і вибігати на вулицю в дощову погоду,
Щоб усім своїм «я» відчувати себе і пробуджувати від сну природу.
Вона не вела щоденника і не мала на день тисячі справ,
Не любила шуму та на вечір гострих страв
Чай заміняла кавою, ніч міняла на день
І, щоб без зайвої лірики, без сумних пісень.
Вони разом провели літо, осінь, зиму
А весною зайшли в різні магазини
Змішали різні продукти й предмети побуту
І розійшлися дорогами Заходу та Сходу.
Її носило по світу з квітами в волоссі
Віршами, кольорами, багатоголоссям,
А він змінив мільйонне місто на іншомовний мегаполіс,
Щоб забути все з корінням, ніби пірнути з пустелі в море.
Погляд у дзеркало кричав, що йдуть роки,
Від зморшок не подітись, куди не біжи.
І найперше жінку видають не шия і руки,
А в очах сум і жаль від молодої розлуки.
Він так і не дізнався, що був єдиним, кому вона писала вірші
Що на Заході її очі стали людям близькі
І в пустих вузеньких і затишних вуличках
Вона читала записи своєї юності.
Вона так і не дізналась, що його ж на Сході
Не прийняли й не зрозуміли навіть чужі очі
І так один із спогадами у шумному мегаполісі
Він провів своє життя в гордості й самотності.
Потім процокав годинник рівно 60
І закінчився відлік, то був віщий знак.
У неї в той час зламався олівець
І на папері не з*явився знак,
Що поєднав би тепло сердець.