Посеред хмільного поля,
де струнка стоїть тополя,
там козацький є візок.
Розвалився весь та змок,
на керманича чекає
та бодай весь час зітхає.
Раптом в нього втрьох впряглись
лебідь, щука, рак. Дивись,
Що в них вийшло з тої праці,
зовсім як в відомій байці.
Біла лебідь, коса в’ється,
в ній червоне серце б’ється.
В небо лине, стогне мила,
заслабкі мабуть ті крила.
Важко бідній їй тягти,
нікому допомогти.
А змагатись з мужиками,
Справа не легка роками.
Тягне рак, кряхтить відверто,
не здається він уперто.
"Всім я стану на заваду!
Крок вперед і два до заду,
бо такий я справжній рак",-
каже любі друзі, так.
"Наша черга, досить Вам",-
ну а віз і нині там.
Слизька щука прагне мулу,
щоб там втілитись в акулу.
Ось тоді і дам вам бій,
а до того часу свій.
"Як дістанусь до болота,
всім покажу вам, голото.
Я проффесор в мутних справах,
з’їм і лівих я і правих".
Дід Мороз на возі чахне,
то поїде, то застрягне,
ну а більшість часу спить,
бо візок той геть стоїть.
Ми ж – насіння у мішках,
нас товчуть по головах
та керують в різні боки.
Час біжить, минають роки...
Жити хочеться, як люди,
а натомість розбрат всюди.
Кожен тягне всіх і край,
обіцяє там нам рай.
Розтягли, хана, кінець...
Казку слухав – молодець.
ID:
39768
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 20.09.2007 12:58:47
© дата внесення змiн: 20.09.2007 12:58:47
автор: V.V.
Вкажіть причину вашої скарги
|
