в апогеї свого егоїзму
відчуваєш себе планетою.
будь-який страх зникає
у Маріанській западині,
сумніви розсіюються,
ніби вода у Анхелі,
гордість височить Еверестом.
але Колорадо гріхів твоїх
повільно продовжує ерозію.
ти її майже не відчуваєш,
але Великий Каньйон
видно з космосу,
на відміну від Великої китайської
стіни совісті твоєї.
а регулярні мусони помилок
ніби й непомітні, проте вони
формують клімат життя.
і ти розумієш, що Везувій
твоєї безсили спить тимчасово,
що страх не може розтанути,
наче арктична крига
у це глобальне потепління...
і впевненість твоя висихає --
як Чад, замерзає -- як Байкал.
і розумієш, що ти не планета.
і що живеш ти навіть
не на цьому материку,
а десь у Південній Америці
піщинкою у пустелі Атакама.
