Я напишу про спогад, який траплявся в моєму житті не один раз і я дуже рада, що він існував.
Коли я була малою і жила в бабусі взимку, рано-ранісінько, як тільки світало і надворі вже падав сніг, вона мене будила, кажучи: "Дівчуня, надворі йде сніг. Так гарно..." Це все, що вона встигала говорити, тому що я вже нічого більше не слухала, а біжала, ще не прокинувшись, до вікна і жмурила сонні оченята від сніжної білини. На подвір*ї і в саду все нагадувало казку, яку я могла спостерігати вічно. Однак в будні, в такі ранки, я швидко одягалась, вибігала надвір і гралася цим природним дарунком дорогою до школи. Я обожнювала іти по ще незаметених тротуарах, долаючи кучугури снігу і створюючи перші сліди.
Небо, шляхи, дерева і птахи здавались героями тільки-но ожившої казки. Прекрасна зимова тиша дарувала серцю та душі надприродне щастя.
