- Толю… Толю…Ти тут?! Ти тут?! Чому ти мовчиш!! – слабкий голос виринав з пітьми, порушуючи спокій ночі. У темряві ледь вирізнявся силует згорбленої постаті. На відстані простягнутої руки самотньо стояло ліжко, яке було притулком для втомленого тіла. Скрип душі старенького ліжка переплітався із шепотом меблів, створюючи звукову палітру літньої ночі. За прочиненим вікном співала річка, на обличчі якої танцювали відблиски зірок та молодого місяця. Знову почулися тихі кроки, які шкрябали підлогу підошвами старих капців.
- Маріє, чому ти не спиш? Я тут, нікуди не пішов… Ти ж знаєш, навіщо ж будиш серед ночі?? Ти знову плакала?? Заспокойся, все добре. Змучені безсонними ночами очі, хаотично кліпали, намагаючись звикнути до пітьми. Він сидів поруч з похилою постаттю, яка чіпко трималася за його руки, так ніби боялася, що він зникне. Це вже була не перша ніч, коли він сидів мовчки поряд з нею на краєчку ліжка, проте жоден з них не знав, чим скінчиться ця мовчанка, чи то шаленим істеричним криком, чи то мовчазним сном. Минали години, пітьма за вікном розчинялася у молочних променях літнього світанку, а вони продовжували тримати один одного за руки.
Він знав, що це триватиме ще довго, можливо роками, які написанні у книзі його життя. Кожного ранку він прокидався з червоними від безсоння очима, його душа плакала, бо таких терзань не кожен міг би витримати. Щоденно поверталися спогади про той день… Був банальний, рутинний осінній день, сповнений клопотами, роботою у полі та думками про дітей та внуків. Ранок. Обід. Вечір наближався до його воріт, тримаючи у руках пакунок. Це був його дарунок, що лишив відбитки на подальше життя, того, хто жив за воротами, які вечір щойно перетнув. Тиха, ледь вловима тінь майнула на подвір’ї, відкрила двері будинку, наближаючись до згорбленої постаті на стільчику. Ніжні, прохолодні долоні торкнулися чола, вириваючи з душі спогади минулих років. Тонка смужка болю пригорнулася до грудей, її пазурі поволі, впевнено поринали у серце, стискаючи його у своїх лещатах. – Толю!!! Хрип вирвався з грудей, очі застилала пелена, душа втрачала рівновагу. Легка усмішка промайнула на обличчі блідого гостя, який гордовито стояв над душею, що поволі поринала у пітьму. – Не бійся! Це не страшно… Бліді долоні торкнулися очей, закриваючи обережно повіки. Її душа поринала у сон, руки хаотично намагалися вхопитися за повітря, але усе навколо перетворювалося на марево. До неї долинали лише звук кроків неочікуваного гостя.
Звичайна рутина робота, яка повторюється щоденно, жодних очікувань чи то спроб змінити в одноманітному потоці життя. Проте раптом його руки оніміли, кошик з яблуками відчув свободу, розкидаючи своїх полонених по землі. - Що це?? Що сталося?? Марія!! Марія!! Ти де?? Хвилини впродовж яких він долав відстань від подвір’я до будинку розтягнулися на цілу вічність. - Ще крок!! Маріє!! Вона лежала на підлозі, її карі очі були спокійні та умиротворені. Серце розітнулося спогадами, відпускаючи потоки крові по всьому тілу, омиваючи думки та душу. Воно втомилося….
Відтоді минули дні, тижні. Душа грюкала у стіни паралізованого тіла, волала про допомогу, аби хтось почув її та відкрив двері на свободу. Він був поряд з нею, витирав сльози кароокого погляду, його душа мовчазно молилася. Вона не чула його молитов, тільки бачила очі, які давали сили боротися далі, трощити стіни навколо, аби почути його голос. Щоденно руки вкривалися тонкими шрамами порізів, вона виймала шматки дрібного скла, продовжуючи трощити глухі стіни навколо серця та душі. Кволо, падаючи на коліна, вона йшла на звук його голосу. Її руки кровили, проте туман навколо зникав, даруючи шлях до світла. Світло… Його голос…. Рука..
- Толю!! Толю!! Пересохлі губи ледь шепотіли, кожен звук давався з таким болем у груддях, проте вона бачила його очі. Він був поряд, його молитви та любов. По щокам звивалися сльози, паралізоване тіло тягнуло душу у полон мороку, проте очі трималися за руку того, хто всі ці дні був поруч.
Ніхто не знає, скільки слів лишилося у полоні її паралізованого тіла, зникло зірок на небі та пролито сліз, проте вона жила, дихала надією та вірою у нього, його молитви.
Я напевно Вас розчарую стовітсотково.Але я ніколи майже так не пишу.Зовсім.Вірш я починаю писати з першого видуманого рядка,а потім з'являється просто другий.Я розумію,що таке натхнення,але люблю писати(Я веду до того,щр в мене зовсім його немає(натхнення)).Якщо буду чекати якийсь слушний для цього час-то не напишу і рядка.Мені подобається фраза:"Зачем ждать подходящего момента?Возьмите тот,что есть и сделайте с него подходящий".Гарного дня.І хай у Вас народжуються такі ось твори,як сьогодні.Вони заставляють вірити у справжнє кохання.Хай Вас супроводжує удача...
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую ва за такі теплі побажання проте не кажіть так категорично, що розчаруєте мене:0зовсім ні,адже кожен має свій стиль написання та джерела своїх дописів. Інколи я можу побачити картину чи якусь ситуацію на вулиці і писати)або інколи виринає десь глибоко у думках речення, поступово воно отримує продовження, супроводжується картинками і тоді починаю писати
Усміхнено-кольорового Вам настрою та позитиву
Розворушила особисті спогади... Справді, болісно... З раптовою смертю батька примирило лише те, що, мабуть, несила було б бачити, як поступово згасає його потужний розум
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
все написане я прожила у своєму житті..коли ти сидиш біля ліжка бабусі, яка може тільки поглядом щось промовити...а ти безсилий!!! така несправедливість!!! лікування було ефективним, вона почала знову ходити, проте розум лишився у потемках..коли вона втрачає з поля зору дідуся, у неї починається істерика і вона кричить, шукаючи його....
А Ви знаєте-так і повинно бути.Тільки тоді твір чогось вартий,коли заставляє перенестися на місце подіі,заплакати навіть самого автора.Це максималізм у всьому.Не розуміє коментарі"Гарно,але сумно".Якщо автор заставив сумувати чи плакати-то говорить про те,що він вміє дійсно писати.І йому потрібно писати.Слово-це занадто сильний наркотик...
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Кожен з моїх творів для мене є прожитий душею та серцем...чи то радість, чи то смуток...я пишу зі сльозами на очах, відчаєм, коли хочеться кричати на папері, з усмішкою, коли душа вільна та щаслива...я не вмію інакше...був період, який тривав майже два місяці, коли я не писала нічого...просто не могла взяти олівець і написати хоч слово....не допускаю примусу у думках та творах, тільки тоді пишу, коли душа цього потребує...
дякую Вам за розумінняце приємно
Описано на відмінно все.Я перенеслася навіть до них у сусідній будиночок.Так що Ви вмієте передати все:кохання,настрій,заставити цінувати ті цінності,що найважливіші в житті.Браво!
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую хоча сама коли писала цю розповідь,на очах стояли сльози...важко..