– Життя прекрасне, кажуть люди,
А у душі моїй повсюди
Лиш смуток і безмежний жаль…
– Ходи, розвій свою печаль!
Душа болить – це не смертельно.
– Говориш ти це надаремно.
В моїй свідомості, одначе,
Залишаться думки інакші…
– Поглянь – он сонце сяє в небі,
Хмарки пливуть в незнану даль,
Вдягаються в листки дерева,
Немов жінки в тонку вуаль.
– І що? Я це й без тебе бачу.
Ти думаєш, я часто плачу?
Для мене просто світ безбарвний.
Не зовнішній – душевний світ.
Людей нема. Я їх не знаю,
Хоча живу вже стільки літ.
– А ти моїми глянь очима,
Забудь невдачі й помилки,
Бо не в навколишньому сила,
А у твоєму світі лиш.
– Мовчи. Мене болить душа,
А ти говориш дивні речі.
Я ж так живу, моє життя – біда…
– Хоч раз забудь свої переконання.
Життя – надія і стрічання…
На Бога, з Богом, із людьми…
Говориш, їх нема? А ти знайди.
– Тобі добре, ти оптиміст,
А я не знаю, хто я.
Не можу я змінить свій світ,
Моя душа на волі.
Вона гуляє по думках
І по незвіданих світах,
А я живу без неї.
– Ти дав мені ідею.
Так, легше жити без душі,
Якщо не пишуться вірші.
А ти попробуй лиш склади
І у рядках себе знайди,
Поглянь на тебе збоку.
– Творчі поля широкі,
Та не для моїх вини рук
І з них натерплюся я мук.
– А! Що з тобою говорити!
Усе тобі не те, усе тобі не так!
Живи з життям у такт!
І не звертай увагу на проблеми.
– Хм, непогана лема.
– Ти нею доведи теорему життя,
І мрій лише про майбуття.
Забудь минуле.
– Я все забув вже.
– Уже ти забагато
В житті своєму втратив.
23. 05. 2001р.