Якби я міг читать твої думки...
Та ти мовчиш, а я не розумію...
Колись обійми були так палкі,
А зараз й доторкнутися не смію.
Давно, коли ми були дітлахи,
Любили на верхи дерев залізти.
Дивились на подвір’я і дахи,
Та шлях, який веде у місто.
Настав наш час і ось одного дня
Прийшов тебе я в місто проводжати.
Поїхала і ти на навчання,
А я залишився, тебе чекати.
Щотижня поверталась в вихідні,
Така зухвала і така вродлива.
Гуляли ми з тобою цілі дні,
Лиш молодість бува така щаслива.
І небагато часу ще пройшло.
Трапляється, нічого не поробиш.
Все рідше став привозити в село
Тебе на вихідні міський автобус.
Крім тебе я нікого не кохав
І іншої не знав ніколи жінки.
Час йшов, та марно все чекав
Тебе біля автобусній зупинки.
Багато довелося чути слів,
Яка біда це, так когось кохати.
І ось нарешті я тебе зустрів,
Й привів я на поріг своєї хати.
Ти не сумуй, які наші літа,
Не бідкайся, що не усе вдалося.
В тобі залишилась дівоча красота,
Хоча й посивіло руде волосся.