|
Частина VІ
Щойно мандрівники вмостилися на воза з безвинним умислом продовжити свою (вже виснажливу) подорож грядущим, як нова халепа поруйнувала їх задуми. До узбіччя шосе, котре щебеневою кучугурою нависало над возом, «причалив» розцяцькований дивними яскравими написами та прапорами мікроавтобус, з черева якого вивалила така ж розмаїта весела (на підпитку) юрба. Чумаки завмерли. Юрмисько, не спускаючись з горба стало багатожестно та багато голосно вітатися.
- Бродячі веселуни, чи що? – Не рухаючись, без будь-якої надії на виразну відповідь, запитав Андрій «колегу».
Замість Петра відповідь козакові на це «сакральне» питання дав прогонистий чоловік у червоно-білій ярмулці з предовгим козирком. Приставивши чудернацьку сріблясту трубу до щетинистого рота, він не очікувано лунко зарипів:
- Шановний електорат! У цьому квітучому дивному краї Вас щиро, сердечно і радо вітає порядний, цнотливий та й наш кандидат! Він батько народу – Іван Торбохват!
По закінченню похвали однаково обарвлена юрба, заплескавши в осквернені кандидатською подачкою «безкорисні» долоні, майстерно зобразила безсумнівне вірування у сказане та фанатичне захоплення (наперед визначеною) близькістю «претендента» Івана (а можливо і їх) до «годувального трону».
Розчулений та заспокоєний звуками рідної мови козак, кивнувши головою у бік «оратора», з інтонацією знавця, голосно сказав побратиму:
- Видать посол!
Не розчувши першого слова через гримотіння авто, що пронеслося повз, «трубач» різко змінив гримасу, рясно побагровів і , увімкнувши гучномовця, ревонув у відповідь:
- Сам па-шол! Вы шо, селюки, ахре-нели…!
Пожежу праведного гніву, спричинену невиданою неповагою до «довірених осіб» майже відбувшогося «слуги народу», вчасно загасив невеличкого зросту червонощокий товстун. Його зовнішність вказувала на те, що її носій у недалекому, «комуністичному», минулому обіймав значущі (у межах району) керівні посади і навіть подругував з обласними очильниками, але не змігши своєчасно сісти у потяг «Перебудови», зараз агоністично хапався за підніжку першого ліпшого трамвая, що, з маршрутним написом «У нікуди», проїжджав повз.
- Макарыч, не гони волну! Деньги нам не за пену платят. Угомонись и фрахтуй электорат. Партия сказала: надо – значит действуй. – Райським аспідом засичав він у вухо «гучномовцю», а потім, прикривши рота хустиною для збирання коньячно-горілчаного поту, що продажно проступав на високому чолі, прошипів комусь через плече, - Макарычу больше из «партийного эН Зэ» не наливать.
«Макарыч», що був такого ж «комсомольсько-номенклатурного» пошибу негайно підкорився і , опустивши мегафона, заканючив:
- Вибачте, шановні, зірвався. Знаєте нерви, постійні стреси. А ще ця передвиборча компанія: недосипаю, недоїдаю, недопива…, - зупинилось на очевидно брехливому півслові «одкровення» оповісника. Він, хлюпнувши розбавленого медку в голосище, підніс підсилювач до вуст і завчено звернувся до недуже доброзичливого (з огляду на образу) та слабо метикуватого (загальне враження) електорату:
- Наш кандидат – Іван Торбохват!
За нього сьогодні Ви голос віддайте,
І зміни на краще вже завтра чекайте!
У бюлетні довгім, наш номер тридцятий.
Хто хрестик поставить, той буде багатий!
Усім гарантує харчі і свободу!
Іван Торбохват – спаситель народу!
Не встиг «оратор» скінчити свій сонет, як веселкова ватага агітаторів, підігріта «хартійним еН Зе» та розморена післяобідньою парнею, нежданою хвилею ринула по гравію до мажари і моментально поглинула її своїм плакатно-листівочно-газетно-прапорним лицемірним тілом.
За хвилину «дев’ятий вал» так само зненацька прудко відступив і, пошарудівши щебенем, галасливо (по вінця) заповнив собою бус. Останнім з «пляжу» зник «покликач», по крабячому вирячивши на остовпіло-ошелешений електорат повні ненависті та презирства очі (як до нижчого класу, з якого, до речі, вийшов сам). Перевантажене людьми, «еН Зе» та агітацією, авто невдоволено загуло і помалу стало віддалятись.
- Цоб-цобе! – привів у дію волів мольфар, що не тямив себе від «мстивого щастя» та невпинного реготу.
Мажара слухняно посунула на зустріч сонцю, що стомлено вже почало моститися у степову колиску, багровіючи разом з подорожніми водіями від сміху. Видовище і, справді, було ще те!
Віз повністю перетворився на безкоштовний рухливий агітаційний бігборд Івана Торбохвата. Воли з чумаками і навіть кожен лантух були ретельно «промарковані» кумачевими логотипами, агітками та плакатами, (лише чаклун, за «дивних» обставин уникнув такої долі). На самісінькій верхівці мажари, устромлений між вантажем, майорів червоно-білий прапор Івана Торбохвата з логотипом матусі-партії, що більше нагадував герб середньовічного феодала. Дві парі набагато менших його собратів, примотані скотчем, соромливо тріпотіли на рогах чесної та працьовитої скотини.
Погоничі ж виглядали під стать обозу. Не моргаючи, у замогильній тиші, одягнені у довгокозирні рубінові бейсболки, такого ж кольору футболки, з яких (у області грудей) слащаво посміхався новоявлений кандидат у«спасителі народу», вони покірно коливалися у тисячолітньому танку візників. Зверху над ними недоречно розпростерли свій вишневий саван два зонтики-агітки, як доказ того, що кандидат навіть у дощ не спливе за водою, а до останньої краплі крові (електорату) піклуватиметься про них. Довершували картину червлені бейджі на «партійних» шлейках, що звисали на загіпнотизовані чумацькі груди, та свистки у беззубих ротах, які також мали виконувати якусь «неодмінно важливу» функцію.
Мажару раптово струснуло на проритому «мисливцями за металобрухтом» рівчаку. Живіт Петра підскочив, тицьнувши легені, і ті, з переляку, дунули у сюрчок. Пронизливий посвист привів до тями козака.
- Що то було? – звільнивши рота від неприємно-ядовитого смаку пластмаси, розгублено запитав він.
- Чергові вибори в країні! – розтовкмачив буденні політичні перипетії майбуття мольфар.
- А кого ж і куди обирають? – боязко підтримав розмову Петро. Він ніяк не міг уторопати, куди подівся сюрчок, глибоко у душі підозрюючи, що, напевне, проковтнув його. Ці тривожні намисли перервав голос чаклуна, що люципером гомонів за лівим плечем.
- Обирають усіх, хто може заплатити і так високо, на скільки вистачить приходів. Це політика, друзі мої. Політика, а щоб її! – щиросердечно поспівчував далеким бездольним виплод-кам чаклун.
- Тьху! Якесь гоніво, в натурі! – відірвавши від штанів стікер з логотипом та плюнувши попід волячі хвости, спересердя випалив наркоматським сленгом Андрій. – Це ж що виходить – у кого велике бабло, той і бос?
- Еге ж! – ще не вийшовши з образу співчувальника, сумно відповів чудодій.
- Бос!? Та бос-ота ж вони невмита! І тут здирництво! І тут ошуканство та злидні! – Побивався козак. Його щира журба по обездоленим потомкам, збираючись блищала у куточках впалих очей, доки не заструменіла глибокими зморшками повз горбатий ніс у пониклі вуса, а вже звідти на колись могутні груди, що здригалися від потай проковтнутої образи та відчаю. Соромлячись своєї відвертості, він відсторонив мокре обличчя і стер сліди печалі рукавом патріотичної сорочки.
Петро плакав навзрид. Ні біса не зрозумівши з почутого, він чесно співчував розчуленому побратиму та своїй утробі, яку пекучим болем марудив клятий сюрчок, що стравоходом діставшись шлунку і, не піддавшись на умовляння останнього розчинитись, намагався прослизнути у нескінченно-темні тунелі прямої киш-ки з метою знову (хай там що) лицезріти денне світло.
Митарство «прийдешнім» добряче всіх знесилило. Чумаки потай один від одного почали роздумувати про повернення, але пам’ятаючи про «остатнє бажання», озвучити ці наміри не наважувалися. Навіть ненажерливо-мстивий хіромант почав нудьгувати. Вловивши це, безмовність надовго паном розляглася на возі. Її ані скільки не турбували здивовані зойки клаксонів, нескінченне миготіння увімкненого електрообладнання авто та шурхотливі залишки обладунків ужитого швидкого напівфабрикатного їдла, безсоромно викинуті «уживальниками», котрі час від часу здувало з траси. Останні промені сонця, що виривалися з-під благоуханної степової ковдри, червонили пакувальну фольгу, перетворюючи її на іскорки від ватри затухаючого світила.
Частина VІІ
Раптове, яскраве неонове сяйво, що витворилося із сутінок, розтормошило
«часових екстрималів». Воли слухняно затягли мажару на майданчик перед черговим генделиком. Блакитний неон, потріскуючи пробоями між окислених контактів, сповіщав подорожнім назвисько законослухняного харчового закладу та короткий перелік (не зовсім узаконених) розваг. Наймення забігайлівки (на диво) відповідала змісту. Цей ідеал у сфері придорожнього обслуговування (у чому «свято» переконували його власники ображених клієнтів) був охрещений не інакше як «Риголєт».
Але стомлені чумаки не переймалися цим: мішками посповзавши із фури вони розминали затерплі кінцівки. Андрій, не помітивши купи припаркованих у довжелезний ряд байкерських мотоциклів-«чопперів», нахилився до «пораненого» та пожованого чобота щоб підтягти його. Благенька забідована голінь, не витримавши відірвалася і козак, різко похилившись назад, настромився на кермо крайнього байка славнозвісною дірою. Йому помарилося, що якийсь пройдисвіт вирішив над ним покепкувати. Не розуміючи страшної небезпеки, яка бородато-шкіряним яструбом нависла над його недолугою задньою частиною, він щосили копнув «образника» ногою. Нікельований витвір Харлея Девідсона скреготнув зламаною підпорою та, збільшивши на порядок площу бідокурної діри, завалився на сусіднього довговилкового красеня-чоппера. Скрегіт скаліченого металу заставив Андрія обернутися, і він ще битих сорок секунд спостерігав закон «Принципу доміно» у дії. Після того, як останній байк, що замикав «бойовий» стрій, з брязкотом засипав запльований асфальт «діамантами» ущент розтрощеного дзеркала, черево «Риголєта» розверзлося навстіж і з його перегарно-тютюнного нутра на майданчик виплеснулася чорношкіра маса. Розмахуючи нікельованими ціпами та бейсбольними бучками, роз’ятрена невиданою наругою над двоколісними кіньми ватага, загрозливо посунула у бік розгубленого козака. У світлі вуличних ліхтарів стали вимальовуватися жахливі постаті достойні реєстру Аїдового Олімпу. Кремезні, волохаті плоті міцно обтягувала розцяцькована залізяччям, фарбована у чорне шкіра безневинно убієнної жуйної худоби. Оголені м’язисті руки густо вкривали татуювання, що зображали кістки, черепа та ще бозна які немислимі «пейзажі» Аду. Одні були голо-мозі, інші одягнені у блискучі рогаті шоломи. Очолював «Вельзевульських посіпак» пузатий велетень у шкіряній бандані.
- А це вже вони – чор-тяки, прийшли за тобою, козаче! - Узагальнив побачене Андрій. Він розправив плечі, вихопив уявну шаблю для того, щоб недешево віддати найдорожче – «чисту» душу, але чомусь в останню мить позадкував у тінь від возу. Та могутня рука ватажка миттю намацала там його похололі останки і, не виймаючи їх з тіняви, боляче схопила за шию та відокремила від землі.
- Ты чё, би-чяра, афи-гел? Ты хоть знаешь, червь, на сколько ты попал? Да тебе триста лет придётся пахать на меня на этих коровах, чудило!
- Хр-р-р! – Прохарчав у відповідь «чудило», а потім, як роблять деякі тварини у випадку небезпеки, лицедійно притих і обм’як. Секундну тишу порушила жовтаво-аміачна цівка, що починалася з «мертвого» тіла, а закінчувала свій ганебний шлях у «шузі» байкера, плавно стікаючи туди з шкіряної штанини.
- Да ты чё, сс-ыкун, ещё и сте-баешься? – заревів він, потрясаючи у повітрі «бездиханним» тілом. Не помітивши жодної реакції з боку «сс-ыкуна», він гидливо розтулив «обійми» і «останки» Андрія гучно плеснуло об асфальт.
Мольфар, котрий заздалегідь пірнув у мішки, радів, мов дитя, ганебному козацькому фіналу, що на дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих процента полегшив його путь до обітованої свободи.
Побачене Петром, знов повергло його у холодну купель тваринного жаху, та ляскучий звук останків тіла (хоч і не завжди) товариша, знов остекленили його погляд. Палаючий від гніву мозок видав останній раціональний план дій не запозичений, а швидше навіяний перебуванням у спотвореному середовищі своїх потомків-рекетирів. Чумак, виставивши наперед руки «з розпальцовкою», на напівзігнутих ногах «представ» перед чорношкірим убійником.
- Слыш ты, т-ля! Ты чё здесь бы-куешь? Да ты ло-шара хоть знаешь на какую контору наехал? Зырь сюда, - штрикнув він пальцем убік усе ще нерухомого козака, - этот терпила бригадный! И его бугру этот беспредел не в жилу! Ты просёк в чём фишка? Нет? Так я скажу, наши братки за это тебе лоб зелёнкой намажут, на пики подымут! Вкурил, ущерб-ный? И ли при лучшем для тебя раскладе на счётчик поставят! Ты въехал в мой базар, об-сос?
Спантеличений несподіваною відсіччю, кривдник Андрія на мить принишк, повільно перетравлюючи вариво із тюремно-рекетирської «фені», яке майстерно приготував шеф-кухар Петро. Увібравши суть сказаного, він ще кілька секунд розмірковував, як вийти сухим із такої пікантної ситуації. У голові, покритій банданою, розглядалося два варіанти: перший і самий мудрий – відступити, а значить неминуче покрити себе, як пастора байкерської отари, ганьбою; другий – перти на пролом і… можливо, беручи до уваги круті аргументи пузана, загинути. Ні перша, а ні друга перспектива йому не гріла, тому він продовжував тупо спопеляти поглядом наглого ворога.
Аж ось вона - рятівна розрада, сама знайшла байкера! З футболки, що красувалась на товстунові, велетню солодко посміхалася сильно спотворена розтягнутим черевом, фізіономія його тата.
- Это же, батя мой! – Радо заволав він, по братському обіймаючи Петра. І, обернувшись до збентеженої шкіряної «парафії», весело гукнув, - Братва, непонятка вышла! Это люди мого предка! Свои чю-ваки!
- Так, так! Ми - чумаки! – хвацько підвівшись та здивовано відриваючи прилиплі до шароварів жуйки, весело вигукнув «покійний терпила». – Ну ви, хлопці, того, вибачайте, якщо щось не то було.
- Шо за базар! Мы ж все свои! Семья! Мафия! – радів здоровань чудесному «воскресінню» Андрія, а ще тому, що уник надокучливих повчальних проповідей тата на тему «Вбивати людей – значить псувати таткові кар’єру! Ай-яй-яй!». Жестом, зрозумілим лише байкарському братству, він наказав своєму «профіту» підняти двоколісних коней та лаштуватися в дорогу.
- Нам пора. А может и вы с нами? – по дружньому звернувся він до чумаків і, перевівши погляд на волів та ущент завантаженого (мабуть татковим агітматеріалом) воза, він знайшовся: - А, давайте, мы вас прокатим на байках?
Петро лячно замотавши головою, мов кінь, що відбивається від велетенського ґедзя, сховався за волами. Натомість авантюрний Андрій вигукнув:
- Ану, прокотіть мене, бі-сенята чорноп-узі, на цьому диві! В натурє!
І вже за мить його шаровари поломеніли у теплих потоках нічного повітря на задньому сидінні «мажорового» байку, попутно звільняючись від ганебної плями шляхом вивітрювання. Петро невдоволено став оглядати волів та крам, подумки ладнаючись у зворотну путь. За кілька хвилин біля мажари різко затормошив байк і на землю буквально зіскочив козак, з повнісіньким ротом нічних комах, але безмежно щасливий.
- Удачи тебе, браток! – попрощався з ним, вже знайомим виразом, байкер.
- Пересечёмся ещё! – потиснувши незмірну руку, відповів Андрій.
Рокерський ескорт, невпинно сигналячи та мигаючи усим мислимим і не мислимим освітленням, повільно проплив повз.
- Свої чєли! – проводжаючи поглядом «кінтів», сказав козак побратиму. – Може і собі байка придбати? А що Петре, нащо мені оці мляві волики? Буду на байку сіль возити!
Солодкі мрії Андрія миттєво розпорошив застережливий голос невидимого за мішками чаклуна.
- Я ж попереджав, не можна нічого переносити з цього часу у наш, бо може статись… - він довгенько «помукулився», намагаючись підібрати вірні слова, щоб якщо не розтлумачити, то хоч настрахати невігласів. – Може статись, армагедон!
Незнайоме слово, викрикнуте з потрібною кровозаморожувальною інтонацією попало точнісінько «у яблучко» Петрової малодушної відваги.
- Додому! – коротко випалив той.
Андрій похолов і прожогом кинувся шукати між лантухів мольфара. І вчасно!
- Беззапе… - уловили вуха Петра «на корені» придушену фразу.
- Хочу назад, у степ! – кричав пузань, бажаючи тут і ураз покласти край своїм пекельним скитанням грядущим.
- У який момент? – вигукнув чаклун, що укусивши за палець козака на мить звільнив мовного апарата. Він не йняв себе від щастя: безупинно реготав, не забуваючи при цьому по вовчому клацати зубами з явним наміром неодмінно відгризти Андрієві персти.
- У мить, коли… Коли…, коли відпало колесо! – не пригадавши ніяких інших яскравих моментів такого далекого «минулого» життя, заверещав Петро.
- Беззаперечно виконую! – полетіла у зоряно-ліхтареве небо, алогічна, необачлива фраза відьмака, що поруйнувала усі його надії та сподівання на швидке поверження «чумацького іга».
Натовп завжди принадних до нічних «пригод» роззяв, що вискочив із «Риголєту» на гучний лемент, оторопіло спостерігав як у сизім тумані, що густо заповнив майданчик, безслідно зник дивний віз-прапороносець запряжений двома дебелими, угодованими коровами. А за мілісекунду худа пазуриста рука, виринувши із мли, хвацько (мов чапля карасика)підхопила передертого чобота й затягла його всередину.
- Японский бог! Это же, еН Ел О! – вирвалося у одного.
- Мистика! – підсумував інший.
Колесо вскочило у вибоїну і невдоволено скреготнувши, поскакало в траву, розлякуючи коників та метеликів, що прилаштувалися там на ночівлю. Мажара струснулася і завалилася на один бік, скинувши, мов необ’їжджений жеребець, сонних чумаків у дорожню пиляку. Вайлуватий Петро, не розуміючи що коїться, спробував підвестися…
А по ковиловому морі до нього уже нісся променистий Андрій, радісно вимахуючи довгошиїм глечиком.
- Зайшов! Знайшов! – без упину горланив козак.
Його побратим, трохи поборсавшись у пилюці та врешті знайшовши потрібну позу для того, щоб підвестись, розгублено сидів під возом, підперши його широкою спиною.
- Петрусю, знайшов! Знайшов! – не міг ніяк угамувати приплив абсолютного щастя Андрій.
Велетень, що явно не поділяв козацького ентузіазму щодо старого замурзаного глечика, затуманеною інтонацією дурнувато запитав:
- А що це?
- Як що? Це наш з тобою скарб! – забувши у пориві планиди (щастя) про можливі неприємні наслідки, необачно випалив Андрій.
Тієї ж секунди Чумацький шлях над Петром різко крутнувся у право (бо цнотливий товстун і сам ніколи не ходив «на ліво»), і він закотивши очі, став сповзати під мажару.
Незбагненно як, але козак миттю найшов спосіб реанімації полохливої свідомості побратима. Вперіщивши Петрові смаковитого ляпаса, він домігся слабкої аудієнції у його ледь розтулених очей. Потім ставши у позу «рекетир на разборкє», та підсиливши її (для лікувального ефекту) «розпальцовкою», він нестямно заволав:
- Ой, я тебя умоляю – только не начинай опять! А! Хватит с меня этой лажи! Ану мухой подорвался, ло-шара! Слушать меня! Смотри сюда, ущерб-ный! Ещё раз..! Просекаешь! Ещё раз ты вырубишься, и я тебя замочу! Ты понял, сс-ыкун! – закінчив свій «крутий» монолог Андрій, увінчавши його образливою фразою, котру почув останньою, на своє «привітання», у прийдешньому.
Петро зду-ріло хапав ротом повітря, а очима простір. Сумбур, що степовим смерчем, зараз володарював у його голові, не давав змоги налаштувати думки на адекватне сприйняття дійсності та відокремити її від неприємних спогадів майбутньої прийдешності.
- Сс-икун, сс-икун, сс-икун… – мов мантру, без кінця повторював він. Це слово здавалася йому тією соломинкою, яка урятує його потопаючий мозок та довезе урятованого до озера Прозріння.
І це таки сталося!
- Андрію! Сс-икун? С-с-икун в натурє?! – вигукнув він зворот, у відтінку якого було більше стверджувальних ноток, а ніж «питальних».
- С прибытием, чувак! – ніби паролем, схвалив козак повернення товариша із чорного провалля липкої амнезії.
- Так це правда? Це насправді все було? І байкери, і вибори, і кумедний Васько? І, і дівки? – на слові «дівки» він якось моторошно і разом з тим здивовано поглянув на Андрія.
При згадці про наругу над козацькою честю, нещасну «жертву» продажного кохання забив озноб і він, помотавши мов кінь головою, несвідомо заіржав:
- Му-у-ги-ги-ги!
- Точно - му-у-ги-ги-ги! Го-го-го! – зайшовся реготом Петро. Він був двічі задоволений: по-перше, він врешті-решт склав у ціле розбитий ураганом останніх подій горщик здорового глузду: а по-друге, не змарнував рідкісної можливості поглузувати з Андрія і, за рахунок цього, трішки полатати дірявого човна власної самооцінки.
Думка про «горщик глузду» навернула його на іншу – про «горщик бажань».
- А що, братіку, отой вирвите-льбух та жартівник і досі там? – штовхаючи чоботом глечика, запитав він шепотом козака.
- А де ж йому ще митарювати?! Тут він, жартівник! Тут він, лоша-рик! – у свою чергу, зневажливо пхнув жбан ногою Андрій.
З вузької горловини на адресу чумаків миттєво посипалися непристойності та прокльони. І як це не дивно, але звучали вони на чистісінькій «щирій мові», без прийдешніх домішок. На відміну від побратимів, відьмак знав і свято вірував у те, що не можна транспортувати темпораллью сміття будь-якого пошибу. Чумаки ТОГО не відали, а значить ВОНО і не бентежило їх «чисте» сумління.
Цей «факт» дбайливо улаштував знесилені небаченими пригодами, поношені тіла у ковилову постіль і бережно накрив їх блакитно-агатовою, запашною ковдрою лагідної літньої ночі. Побратими солодко засопіли. Зорі Чумацького Шляху вартовими запалали над «пілігримами часу».
Поетичне народження вранішньої зорі, чумаки зустріли байдуже-діловитим приготуванням воза у дорогу. Вони вже приладнали (дружно розгрузивши та завантаживши лантухи) бешкетне колесо на дбайливо змазану вісь і готувалися до одвічного чумацького ритуалу – повільно-флегматичного вальсування степовим безкраєм. Аж тут голодним ревом озвався «циклоп» Петра.
- Поснідати б перед дорогою, га? – в унісон шлунку озвався здоровань.
- Спитай щось легше! – гнівно огризнувся Андрій, якого також марудило безхліб\'я. – Де я тобі харч візьму? Хочеш, он трави пожуй. Воли від неї, бач які гладкі, як ти!
- Так може відьмачка випустимо? – з острахом та примарною надією заблагав Петро.
Козак обурився дуроломству голодного побратима:
- Та ти що? Ти певне, братику, замість голови черевом думаєш?! Тобі ще мало пригод? Хочеш знову до Мойші, чи… - Його красномовство спотикнулося об невидиму перепону, він притьмом скочив на воза і оскаженіло став нишпорити під передніми мішками, котрі вони, злінувавшись розвантажувати, залишили уранці без уваги. За мить він блаженствував!
- Петрику, живемо! Ось же провізія! Ось хавка! Презент Сарочки! Пам’ятаєш? – розмахував Андрій перед собою «гостинцем із майбуття».
- Братан – це круто! Просто, отпад! – двічі ударив себе кулаком у груди звеселілий «черевоугодник»…
Мажара куріла безкраїм простором. Сонце нещадно смалило спини волів та тіла погоничів, але ні перші, ні другі, здавалось, цим не переймались. Працьовиті тварини чесно відробляли хазяйський хліб, а їхні господарі були повністю захоплені споживанням чужого, як їстівного, так і сленгового.
- Петре, ці ласощі – просто чума! – благоговів Андрій, розправляючись вже з шостим батончикам «Снікерс». Навіть така дрібна прикрість, як відсутність майже всіх зубів (окрім одного – «годувальника»), не могла зіпсувати козакові насолоджуватися продуктом, одну половину котрого складали отрутохімікати, а іншу г…, ГМО.
- Чювак, я пруся як мопед з двома газами! – підтримав «світський раут», замащений «натуральним» майонезом Петро.
- Оце житуха, братан! Балдёж! Приїдемо, збагримо на опті товар, скосим бабла, накрутимо хвоста тому лохобою-відьмачку і знов лахнемо у грядуще!- забувши кривди майбутнього, уголос мріяв Андрій, єство якого вже піддалося часовій трансформації.
- Да без базара! – підтримав його собрат і міцно стиснув довгошию горлянку дорогоцінного глечика.
Віз ще довго мусолив обрій, аж доки зовсім не розчинився в ньому. У розжареній денним світилом пилюці, засихав волячій по-слід, уквітчаний яскравими вкрапленнями поліетилену. Бешкетник-вітерець, граючись, здіймав у небо пломенисто-срібні пакунки - залишки чумацької трапези, від вигляду яких, мов чорт від ладану, жахалися і кидалися урізнобіч гордовиті степові орли. А поряд з узбіччям, у прим’ятій траві, ховрахи з полохливою цікавістю розглядали дивний округлий, вишневого кольору предмет – агітаційний сюрчок. Необачно завезені мандрівними чумаками прийдешні «блага» назавжди засмітили нащадкам ландшафт, мову… А головне, душу.
Закони темпоральної спіралі мстили ослушникам!
ID:
409452
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.03.2013 07:52:32
© дата внесення змiн: 16.03.2013 07:53:26
автор: Осіріс
Вкажіть причину вашої скарги
|
Намагатимусь відвойовувати час у будення на прозу. 
