ЗА МОТИВАМИ ТВОРУ: «Мій дід був щирим українцем» АВТОР: Любов Ігнатова
**********************************************************************
Біля звичайної полтавської хатини
Сидить дідусь вже зовсім-зовсім сивий,
В блакитнім небі жайворонка співи,
А вітерець на дворі лагідно-грайливий.
Над дідусем горіх розкинув темне листя,
А в дідуся чомусь засмучене обличчя.
Лишень побачивши онучку біля хати
Дідусь всміхнувся й захотів її обняти.
Онука примостилась біля діда
Та й почала питати поміж-діла.
Дідусю, милий, розкажи будь ласка
Країну як звільняв від окупанта.
Відразу в діда знов змінилося обличчя,
Від вітру шумно зашуміло темне листя.
А в пам‘яті зринали спогади сумні,
Мов все життя промчалося у сні.
На дворі був спокійний літній день,
Аж раптом полум‘я фашистських вторгнень.
Тоді він був ще юний, років біля двадцять,
Служив у Білорусії, де у полон потрапив.
А потім таборів страшезні чорні роки,
У вогнищах печей безсонні його ночі.
У пам‘яті зринають жінки й чоловіки,
Яких він потім попелом вивозив в рівчаки.
Та інколи вдавалося у попелі людськім,
На волю з табору потрапити й живим.
Так само він утік із табору на волю,
Змінив свій гіркий гніт на партизанську долю.
А потім помсти дні зміняли помсти ночі,
Він мстив за всіх отих, кого палив щоночі,
Та тільки від того не стало йому легше,
Лишень любові в нім ставало менше й менше.
Та ось у Франції, у партизанських «МакІ»,
Зустрів він ту, яка за ним у Господа заплаче.
Дружиною стає йому знедолена полячка,
В любові тій воскреслій забулася болячка.
А потім хата рідна, і діти підростають,
Та тільки не надовго йому все те лишають.
Бо вже НКВДісти його до рук прибрали,
В тортурах нескінченних признання вибивали.
І знову таборів страшезні зимні днини,
Та ці за тих інакші, бо в них людей ганьбили,
Та ще від того гірко, що це свої добили,
За те, що вороги його колись не вбили…
Від спогадів таких дідусь аж нахилився,
Рука його здригнулась, а погляд засльозився.
Ще трохи помовчавши, щоб серце заспокоїть,
Своїй онучці каже, обнявши за спиною.
Я бився, як умів, за рідну Україну,
Щоб ти моя маленька, жила тепер у мирі,
Радій цьому життю моя маленька мавка,
У мирі і любові живи моя козачка.
Онучка обійнявши дідусика за шийку,
Цілує його ніжно у зморщену вже щічку,
І каже, – «Милий діду, я дуже тобі вдячна,
Що ти для нас усіх із пекла врятувався».
Від слів таких у діда здригнулося обличчя,
І смуток його серця розвіявся, мов листя,
Сльоза щоку умила, звільняючи від жару,
Та тільки його серце, як вогнище, палало…
ID:
410712
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 20.03.2013 13:59:04
© дата внесення змiн: 20.03.2013 19:04:08
автор: Сергій Ранковий
Вкажіть причину вашої скарги
|
