З вечора до ранку
все йде, все минає.
Згадаю свою коханку,
серце заспіває.
Заспіває тай заграє
знайомий мотив.
Згадає душа,
як кохання пропив.
Упився, втопився
у ньому до дна.
Пішов я на ліво.
На право вона.
Розбіглись по світу,
тай оба страждаєм.
Сховались як діти.
Як дорослі кохаєм.
Що знають дорослі
про вічну любов?
Їм би злата побільше
й пустить комусь кров.
Ховають під лахміття
свої бажання, почуття…
В домах збирають кучу сміття.
Жаліють вічно на життя.
З вечора до ранку
все йде, все минає.
Сяду тихо я на ґанку.
Соловей співа.
Заливає свою пісню.
Душу зігріва.
Я йому тихенько свисну,
він гучніше загра.
«Соловейко, рідний брате,
ти літаєш навкруги.
Де мені її шукати,
ти мені скажи.
Якщо бачив її очі,
її чорні брови,
її чари ті дівочі?
Вони як окови,
що стискають твоє тіло,
полоняють душу.
Брате, вірний, не мовчи!
Її знати мушу».
Соловей не відповів.
Лиш крилом змахнув.
Він у вись свою злетів
і мене не чув.
Я кричав до нього в небо,
а він все летів.
Чи то він тікав від мене,
чи то не хотів
Він казать де є вона,
де моя Афіна.
Ах, він теж її коха.
Покорила серце бідне
солов’їне. Він літає
біля неї. Все кружля, щебече,
а вона йому в гайочку
так тихенько шепче:
«Соловейко, брат рідненький,
ти літаєш в небі.
Підкажи де мій миленький?
Хочу ще хоч раз до себе
притиснути його.
Він, мабуть, стражда саменький.
Понеси йому частинку голосу мого,
хай зігріє душу.
Соловейко, підкажи!
Його знати мушу».
Соловей зірвався в вись.
Полетів далеко.
Потім грянув каменем в низ.
Все сильніше в пекло.
Там навіки він і згинув,
не в змозі терпіти.
Небо своє він покинув,
бо ж не міг любити.
З вечора до ранку
все йде, все минає.
Соловей в гаю співає.
Серце розриває.
Розливає тую пісню,
як загинув брат його.
Я згадаю соловейка,
тай піду собі
Бити ноги у журбі,
у своїх стражданнях.
Проведу життя своє
у нічних зітханнях.
Вона мій вогонь.
Вона моя вода.
Вона як той Рай.
Вона моя журба.
Її відшукаю,
а може й впаду
Я в вічність безкраю,
там і помру.
Спущуся до пекла.
Знайду солов’я.
Ти та я, ми з тобою
рідная сім’я.
