Зозуля з ранку закувала,
Мої роки все рахувала
Прожиті в щасті та журбі.
Ті дні проведені в мольбі до Бога
На краще життя.
За всі гріхи ті каяття.
Ах натворив я їх не мало.
Під ранок встану я бувало,
Піду омиюся в воді,
Пройдусь ногами по росі
Й тоді стаю вже до роботи,
Забувши про усі турботи,
Що день та ніч мене клюють.
Дощі вже за віконцем ллють.
Осінь буя, вступає в силу.
А літом де мене носило.
Гуляв я ніч по між гаями.
Думав слова моєї мами
Про мою долю, про життя,
Яке чекає майбуття.
В годину вільную й хвилину
До тих же слів я завжди лину.
Вони мені як оберіг
Від тяжких днів.
Від темних лих.
Зозуля ввечері кує,
Мені покою не дає
Скажи мені моя пташина
Чи вже ж прийшла тая година
Коли весь люд підніметься на бій,
Коли поляже злючий змій.
Впаде без голови своєї.
Піде журба з душі моєї.
Але зозуля все «ку-ку».
Може знайшов її глуху.
Чи може їй воно не треба.
У неї є те вільне небо.
І що земля їй…
Їй би воля!
Земля – так то є наша доля.
І обирати тільки нам
Чи на землі, чи вже в землі
Самі ми будем королі.
Зозуля нам не допоможе.
Вона «ку-ку» своє лиш може.