Хтось проведе життя все
В пошуках кохання.
Хтось буде бачить гроші
Найбільше надбання.
Когось в питання віри
Займе його буття.
Так я на пошук правди
Складу своє життя.
Знайду я правди тої,
Чи доброї, чи злої.
Аби ж то тільки правда
була, а не брехня.
Але ж хто мені скаже
Правдивії слова
У світі під брехнею,
Де пінне море зла.
Нема кому підтримань мене
В моїх шуканнях,
Але ж почну свій шлях
Не в горевих зітханнях.
Із вірою у серці.
З надією в душі.
З вселенською любов’ю
Почну свій пошук я.
Тай віднайду те місце,
Де правда є моя.
Щоб не іти далеко
Спитався я у Дуба.
«Скажи, могучій друже,
Де правда на землі?
Де ж не брехливі свині,
А мудрі королі?»
Дуб розгорнувся гордо,
Вдихнув на повну він.
Сказав же слово своє,
Немов із неба грім.
«У цьому дивнім світі
Живу я дуже довго.
Я бачив щире щастя
І бачив щирі сльози.
Але де ваша правда
Не знаю бідні люди.
Моя же правда то є
Стоять і бачить всюди.
Такую дивну штуку
Шукай ти десь подалі,
Але на свою муку
Знайдеш ти лиш печалі».
Тай дуб собі укрився
Під листям молодим,
А я, правдошукач,
Пішов собі одним.
Так день пройшов в дорозі
І вечір наступив.
Приляг я в чистім лузі.
Поспати ж я любив.
Але ж тут заспівала
Пташина польова.
Тай пробудилась з дріму
Моя ж та голова.
«Пташино ти дзвінкая,
Ти скрізь собі літаєш,
Скажи де моя правда.
Скажи, якщо ти знаєш.
Де ж її відшукати?
Де її віднайти?
Скажи куди податись.
Куди мені піти».
Пташина підлетіла
Тай всілась близь мене.
Тихенько засвистіла
Вона все про своє:
«Літала я по світу
І бачила таких.
Ви всі же Божі діти,
Чому ж таких дурних
Створив вас батько ваший,
Не знаю я цього.
Мені до вас немає діла,
А є ж то до мого.
Мені аби співати,
По світу все літати,
А де є правда ваша
Не можу я пізнати».
І в раз вона злетіла
Тай пісню залила,
А я, правдошукач,
Пішов же до села.
Вже ж вечір золотистий
Гуляє по селу.
Хлопчина починає
Пісеньку веселу.
Тож всі на вечорниці,
А я біля криниці
Напився той води,
Що із земель далеких
Тече собі сюди.
«Джерельна ти цариця,
Холодная водиця,
Скажи мені хоч ти.
Де в світі цьому злому
Правди віднайти?»
Вода та пролилася
Легенько по землі,
Тай почала казати
Мені слова свої:
«Я протікаю всюди
І бачу я усе.
Мене ж то люблять люди
І все, що є живе.
Зі мною краще жити,
Хоч важко вберегти.
Але людської правди
Не в змозі я знайти.
В глибинних підземеллях
Я бачила чорта,
То він, мабуть, сховав
Її в свої пута».
Тай вся пішла у землю.
Тече вона собі,
А я, правдошукач,
Пішов собі в журбі.
До чорта, то далеко.
Тай нащо він мені.
Чорта, як кажуть люди,
Несем ми на спині.
І тіки то подумав,
Як я почув слова:
«Тобі і справді, друже,
Та правда дорога?
То може ми зійдемось
На вигідній ціні?
Тобі віддам я правду,
А ти – душу мені.
Чого тут можна думать,
Умови золоті.
А тільки зробим справу,
Омиєм то в вині».
Вертаюсь я спиною
Й бачу диво се.
Свинячі ніжки, ріжки,
Свиняче все лице.
Притрушене все сажой,
Тай чорне, як та ніч.
«Тебе, мабуть, чортяка,
Погнали палкой в піч.
Дивися ти на себе,
Не чорт, а як чума.
Іди собі рогатий.
Я й так зійду з ума».
Чортяка просльозився,
Червоним став, як кров.
А я, правдошукач,
До Бога же пішов.
До Бога ся дорога
Була така не довга.
Знайшов Він сам мене,
Коли то я блукав
Поміж нічних полів.
Зі мной тоді ж бо сів,
Почухав бороду свою
Й почав:
«Ту правду, що ти
Скрізь шукав, Я заховав
Під самим носом.
І де вас всих тільки не носе.
Й туди, й сюди
Вас всих кида.
Ніхто про правду не пита.
Тому її тут і нема».
«Але ж скажи мені, мій батько,
Як проживу без правди я?
Це ж все мій світ, моя земля…»
Бог обійняв мене тихенько,
Всміхнувсь так мило і сказав:
«Ти лиш у світі її шукав.
Шукати правди в світі,
То можуть лиш дурні.
А ти, моя дитино,
Шукай її в собі!»
І так на небо Він пішов,
А я, правдошукач,
В собі її тіки знайшов.
ID:
426171
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 20.05.2013 18:46:10
© дата внесення змiн: 20.05.2013 18:46:10
автор: Сашко Ткаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
завжди починати треба із себе
