Мету і ціль
завжди потрібно мати.
Коли трудящих кликала земля,
щоб мінімум колгоспний доконати,
вони дітей лишали біля хати
і вдосвіта виходили в поля.
Ще буде осінь. Вдосталь ще прощання.
Нікого участь ця не промине.
Та тільки жаль, що гріш ціна старанням
сліпих рабів, що вперше і востаннє
так само не помітили мене.
Не треба розсипатись у верлібрах,
сміятись сонцем, плакати дощем.
Хіба поможуть білі вірші в бідах
під чорним продірявленим плащем?
Все буде так, як завжди має бути,
в які б нас не закинуло краї.
І хоч все ближче грішним до спокути,
якщо мене повинні десь почути,
то ще потрібні віршики мої.
Для більшого не вистачає хисту,
і слави не потрібно ні на гріш.
Тепер би ближче до джерел дитинства,
де спокусивсь колись на перший вірш.
Нема за що приставити до стінки,
хоч колючками ближніх діставав.
На глибину не тягне там, де мілко.
Чого мудрити? Треба рівно стільки,
аби розумний між рядків читав.
Досадно тільки, не проб’ється в люди
все, що старанно списує перо
зі сторінок життя. Та завжди буду
із тими, хто сповідує добро.
З людьми, що цінять віршики і прозу,
і день ясний, і казку про любов,
для кого я не становив загрозу
тим, що відкрито правдою колов.
Зупинимось, хоч марно намагатись
вдавати, що стоїш супроти всіх.
І на сліпих надіятись не гріх.
На вищих рівнях є кому змагатись.
Та от біда.
За розум пізно братись
без участі прихильників своїх.