Ніжний погляд маленького котика,
що зворушливо просить притулку.
Зорі-очі. Страшніше наркотика
в них дивитись, гіркіше пігулки.
Метушливо здригаюся: мяу!
Знов тремчу, а моживо, це страх
відпустити усе, що я маю,
що тримаю весь вечір в руках.
Свіжі краплі дощу монотонного,
напівтемну вечірню екзотику...
і тебе, мовчазного і сонного,
мого котика, котика, котика!..
Ми - не люди. Ми монстри і звірі.
Не дарма твої кігті і лапи
залишають щоразу на шкірі
і на серці сліди від подряпин.
Ніч. Так ранить ця місячна готика.
Хай тепер заживає до ранку.
Ти сьогодні поганим був, котику,
не отримаєш вдосталь сметанки!
Я наразі до гри неохоча...
але ти мої маски зірвав.
Хитро мружиш задумливі очі
і муркочеш, що я не права.
Мимохіть підкоряюсь так легко,
що нервуюсь до крику: та хто ти?!
Тільки чую відлуння далеке,
наче відповідь: котик... ти котик...
2009
bellissimo))))
