Пам'яті Оксани та Руслана
Вони зникають, падають чи б’ються.
Чому так рано? Ні, вже надто пізно.
Минає вечір, гасне жовта люстра
і світ почне свою журливу тризну.
Хотіли швидкості – отримали нічого,
жадали висоти – а що натомість?
Вас проведуть у неземну дорогу
зі старого до вже нового дому.
Вони сміються на ясних портретах
і ставлять квіти у просторі вази.
А вас везуть. Але не у каретах.
І сяють сльози, сльози як алмази.
Хотіли жити, не чекаючи кінця,
і мріяли від щастя полетіти.
Та гаснуть очі, і дорогою з лиця
збігає дощ на паперові квіти.
2010
