Кожного разу, коли оминаю міст,
Він проклинає усіх, хто ступав на нього.
Він проклинає усіх, хто ночами спить,
Люди не знають неспокою мостового.
Сонна артерія міста – моста краї.
Він зберігає замки, пам’ятає дати.
Може згадати, як перший чумацький віл
Сіль самотужки возив за гучні Карпати.
Вішають нині серця на міські мости,
Ніби вони – преподобні святої церкви,
Вічно рівняють дорогу від «я» до «ти».
Навіщо мостам такі ненадійні жертви?
В’язень, закутий до вічної висоти,
Дихає міст розпорошено, ошаліло.
Стали початком для нього гори круті,
В кінець його перетвориться моє тіло.
Кожного разу, як я приходжу сюди,
Міст одчиняє свою запашну безодню.
Кличе, гукає мене до тривких низин,
Я ж позіхну та знову скажу: «не сьогодні».
P.S. "Спаліть усі мости". А вам би сподобалось, якби вас спалили?
