Приблукала осінь на світанку
автостопом з літа до зими.
Ще ніхто не кликав цю циганку,
а вона – в шовках під ворітьми.
Видно, щось ворожить на майбутнє?
Чи обмане, як було не раз?
Та й стоїть в задумі на розпутті
вже не в змозі зупинити час.
Час надії на погоду з неба
із дощем для пізніх врожаїв,
та з яскравим сонцем і для себе,
і для ранніх овочів-плодів.
Час молитви, що дійде до Бога,
а тим часом і до всіх святих,
хоч вгодити всім немає змоги...
Це селяни просять край дороги,
щоб Марія зглянулась на них.
Це провидцям треба для натхнення
над роздоллям степу і садів
з неба – веселкового знамення,
щоб настало свято трударів.
Це жінкам намріялось зустріти
лицаря у бронзовій броні,
в павутинні бабиного літа,
наче у весільному вбранні.
Це дівчаткам зайцеві гостинці
сипляться із неба в донця жмень.
Це сиріткам – всі по половинці
грушок-дичок до тісних кишень.
Мрійницям – намисто горобини,
нареченим – жовті гарбузи,
нерозважним – шелестіння гривни,
а рибалкам – вудлища з ліщини,
а хлоп’ятам – довгої лози.
А для решти – золота в блакиті
у вінку заквітчаних пісень,
а для всіх – у цьому світі жити,
поки осінь не збирає мито,
за прожитий і погожий день.
Поки відлітує у дібровах,
завересневіє у житах,
поки аж від Спаса до Покрови
заблищать калюжі в болотах.
Поки стрельнуть по зайцях рушниці,
а зайці сховаються в кущі...
Поки розпережуться дощі
і не буде більше таємниці,
що потрібно з довгої полиці
діставати напрокат плащі.
Тільки поки ранки засіріють
і в полях надовго задощить,
благодатну мить не пропустіть,
як зелені вруна побіліють.
То Покрова зглянулась.
Марія
йде на прощу
в сонячну блакить.