І палить місяць сірниками зорі.
Та не брешу,я бачила не раз.
І кидає на землю він поволі
Ті зірники.Вони летять до нас.
І по дорозі вже набрались сили
Отих ось зір,що досі не падуть.
Їх потім на туман перетворили,
Ось так ті сірники вік доживуть.
Їх робить осінь із листочків зранку,
Не сушить,лиш в конвертики кладе.
Я бачила це на своєму ганку,
А потім вітер місяцю несе.
Запалює і дмухає.В торбину
Ті сірники,що не горять кладе.
Кидає вниз.І вже через годину
Туман такий попід село пливе...
Я бачила,сама із ним палила.
Не раз я свої пальці попекла.
Та я на небо пішки лиш ходила,
І по драбині,що сама сплела.
Я не брешу,вдягаю навіть крила.
Якщо впаду-летітиму сама.
Бо пішки...Стільки часу!Я б ходила...
Лиш не піду,коли прийде зима.
Тоді вона сама всі зорі палить,
Зірки в долонях буде протирать.
І місяць ні за що її не сварить...
Тоді тебе лиш буду цілувать...
І не літаю в небо,не пускає
Мороз.Драбину скине,як свою.
А місяць старий зимоньку кохає...
Нехай.А я тебе ще більш люблю...
Гарна лірика, Відо! 
