Раз-по-раз хмарне небо проливається краплинами холодної води
Сонце заходить позбавляючи цей сірий будь-яких барв на багато годин
У вікнах з’являється світло і спалахують неоном блакитні ліхтарі
Минає кілька сонних машин і на вулицю по четверо виходять бунтарі
Нечутні репліки їхніх зграй і вибух сміху, долітає до вечірнього туману
Я стою на балконі думками пишу перший розділ власного роману
Кожного понеділка я пишу новий рядок
Забуваючи про свій шлях крайнощів і безглуздих думок
Мої останні співрозмовники - пусті кімнати квартирної руїни
Замкнені двері, потріскані вікна і пісочні стіни
За якими диряві дахи гумових гуртожитків
З людьми що ходять по запилених сходах і не залишають відбитків
Власних дітей, котрі лають прохожих на сходах, вони б воліли не чути
Прийнявши після обіду по одній ємкості гіркої отрути
Деякі мирно гвалтують сусідів або дивляться в екран
Інші записують своїх дітей на секції з боксу і шанують коран
На випадкових бродягах тестуючи буденну злість
Той хто скаже неправду, ніколи за неї не відповість
Від мого під’їзду до вулиці веде розбита кам’яна кладка
Де чорні, білі і багряні камені лежать не по порядку
І прохожі все більше загублені в кожному новому кроці
Суцільна темрява без цілі у житті, без складних емоцій
Інші емоції, напевне чиста суміш зневаги і зла
Прихована за чорно-маслянистим тонуванням скла
У транспорті поруч із мимолітними гостями, де відбувається безладна метушня
Є мої знайомі, з ними я вітаюся щодня, хоч і не знаю їхніх імен
Вони питають мене про мої справи, чекають відповіді по шаблону
А інколи просто повертаються і мої слова розлітаються по салону
Знову діставшись додому, я вдихаю повітря і розрізняю запахи квартир
Різкий парфум, гаряча випічка, гнилі стіни, кров, що капає з тупих сокир
Різкий парфум молодої сусідки, "різкий" у найгіршому значенні слова
Байдужість розбавляє мою спрагу, я розумію, що тут опинився доволі раптово
Коли я все ж розумію, що виходив на вулицю, щоб роздивитись рекламні плакати
Їх недоречність у тридцятиградусну спеку дуже важко було б не помічати
Тепловими хвилями, світлом і радіацією Сонце провіряє на міцність місто
Але асфальт такий рідкий наче синє тісто, і більш там ніде сісти
А все що навколо, мовби картини, повішані в обгорілі рами
Комуністичних склопакетів, дерева, що з завжди гниє або покривається дірочками
Від одного погляду крізь вікна у тих рамах, приходить думка, що я ніколи не матиму друзів
Ніколи не зміню життя, не покохаю, не виграю олімпіаду, це лише тінь моїх ілюзій
Залишиться рухатись від вітальні до кухні, від ванної до спальні, оминати затерті шпалери
Виносити сміття в чужий двір, слухати яку думку про мене мають пенсіонери
Підніматись по сходах слухаючи як готують обід домогосподарки
А вчорашні солдати розбивають об голови синьооких колег стограмові чарки
Як у 24-й сусідка займається сексом із хлопцем молодшим за неї
Як самотні люди, за фіранками, з ножами у руках, прощаються з Землею
І будуть розкладатися днями у квартирах, доки трупний запах не розбудить собак
А потім вічність у землі, в коробках, без будь-яких відмінних ознак
То ж сидітиму раптом на роботі в суботу і зрозумію - щось іде не так
Байдуже ким я був вчора, якщо сьогодні я жебрак і найгірше те, що цього уже не змінити ніяк
Лишається купити снайперську гвинтівку і піднятися на дах
І завтра кров прохожих п’яниць знайдуть у слідах, що ведуть до моргу
Все, що вони зробили або обіцяли, украли, спалили, усе чого бажали але не мали, відомо тільки їхньому богу
Що не врятував їх від ран, але я колись допишу про них свій роман
ID:
447837
Рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата надходження: 07.09.2013 22:34:43
© дата внесення змiн: 24.09.2013 18:46:34
автор: ura0701
Вкажіть причину вашої скарги
|
