Ніч, відчутно тихий вовчий вій,
Козак у лісі був вже наче свій
Із вовками він розмовляти вмів
І чув від них уже багато слів
Сам у лісі ворогів вбивав
А сильним був тому що він кохав
Кохав одну дівчину у селі
А бачились вони лише при золотій зорі.
Одного дня, чомусь, вовки не стали вити
Там, в лісі, вороги зуміли козака убити
Але він помер безстрашно із шаблею в руці
І дівчина ота останньою була у нього в думці
Більше вона ніколи його не побачить
І за те що від нього тікала, собі не пробачить
Адже могли вони жити щасливо
Але життя повернулось до кохання зрадливо
Борітесь,люди за своє кохання
Робіть усе для цього з самого рання
Адже ніхто не знає скільки залишилось жити
І скільки ворогів за кохання треба ще убити!
