Впало небо горілиць.Всі зорі
Викупались вранішнім дощем.
Вітер нахиляє дві тополі,
Тулиться до серденька лицем.
Гладила його я по голівці,
Натомився,каву йому дам.
Я прибрала у його домівці,
Постелила килим я дощам.
Листя фарбувала я в червоне,
Жовтих фарб і сірих додала.
Вийшло все чарівне і казкове,
Я така.Зробити все змогла.
Осені позаплітала коси,
Хай підбори мої одягне.
А у мене ноги будуть босі,
Вітер розцілує знов лице.
Ти пішов.Поцілував.Не плаче
За тобою серденько...Болить...
Вітер обнімав мене неначе
Буде вік зі мною він ходить.
Самотою міряю всі ночі,
І чекаю дощ.Він не піде.
Цілувати більш мене не хочеш,
Я ж тебе кохаю над усе.
Ти пішов...А я ще вірші пишу
Лиш тобі,щоб вітер розривав.
Ти колись сказав:
-Тебе не лишу.
Ти колись всю душу цілував.
Будь щасливим.Вибач,що не плачу,
Що цілуюсь з вітром я завжди.
Я давно за все тебе пробачу,
Тільки в душу більш не приходи.
Гарно. Печально. Така любов самовіддана, нерозділена возвеличує.Через страждання. Хоч і кровоточить і ятриться. Та в цій печалі є щось і солодке до щему - це відчуття самої ЛЮБОВІ...
