Я не знаю чому я пишу зараз, але тоді я писаниною жила. Тепер це є відголоски звички, просто звички. Слова просто самі лягають в речення, і не важливо, що вони безглузді, разом – вони є «мистецтвом».
Я багато разів задумувалась про життя. Так, але усі ці думки були не успішними. Я не вмію, та й не хочу щось комусь радити. Порадник з мене ніякий - сама собі не можу нічого порадити.
Колись, тоді…. Мені говорили, що я ніхто…. Напевно я такою і стала.
За вікном весна. А я….
Мені уже все одно… Вони вбили в мені той паросток надії… Тепер я сама? Та ні…. Зі мною є повітря, яким я ще дихаю, а ще пуста квартира, в якій живу….. Хтось скаже дарма…. Дарма прожила життя, дарма стільки борсаюсь в багнюці нашого суспільства, все одно втону… Та я вперта…. Я буду до останнього подиху дертися доверху.
Це тільки речення…
Це тільки слова і букви. Та насправді… Краще б я була глуха і сліпа… Краще, не чути і не бачити усього того, що відбувається біля мене…
Краще… А що може бути краще? Народитись для того щоб мучитися? Щоб потім померти ніким не поміченим? Ти нікому не потрібен окрім себе… Нікому… І світло в кінці тунелю не є виходом, не може просто бути ним… Звідси нікого просто так не відпускають…
15.10.2013
