Я плакав на зорі, коли вже сутеніло,
Як росяниста ніч навіювала сни.
І з хвилі шепотом ридання відбриніли,
Відлунювала їм сопілка здалини.
"Ми упиваємось даремно смутку трунком", -
Сказала хвиля й заховалась в берегах.
Серп місяця блідий холодним поцілунком
Перлинами укрив моє лице в сльозах.
І я приніс тобі, царівні ясноокій,
Ті перли сліз моїх, самотності неспокій,
І з хвилі пінної тонку м'яку вуаль.
Не раде серце лиш коханню вище неба...
Віддай за все мені, чого тобі не треба,
Хоч поцілуй мене за сліз моїх кришталь.
Текст оригіналу:
Я плакал на заре, когда померкли дали,
Когда стелила ночь росистую постель,
И с шепотом волны рыданья замирали,
И где-то вдалеке им вторила свирель.
Сказала мне волна: «Напрасно мы тоскуем»,—
И, сбросив свой покров, зарылась в берега,
А бледный серп луны холодным поцелуем
С улыбкой застудил мне слезы в жемчуга.
И я принес тебе, царевне ясноокой,
Тот жемчуг слез моих печали одинокой
И нежную вуаль из пенности волны.
Но сердце хмельное любви моей не радо...
Отдай же мне за все, чего тебе не надо,
Отдай мне поцелуй за поцелуй луны.
