Невже це все мені наснилось..?!
Це був не сон,
Лише примара.
У серці створена омана…
І дивний відгук у душі.
Таке давно забуте щастя,
Мені примарилось в житті.
Коли летіла на хмаринці,
Думки прозорі мов ріка,
І бездоганно чисті почуття!
Я мала б здогадатись…
Це все до відчаю банально.
Не забаганка і не примха,
Мабуть, єдине справжнісіньке бажання..
А я дивуюсь, чом все так?!
Невже не буде як раніше?
І жодних вигадок, хмаринок…
Мене змінили злі вітри,
Вмить струни серця обірвались,
І вже на хмарці не трималась…
Летівши сонечко зустріла,
Що опалило мені крила.
Вітри до долу знов хилили,
Я навіть опору їм не чинила.
Відкривши очі на землі,
Відчула ці палкі обійми,
Такі болючі і міцні,
Водночас переплетені з любов’ю.
Та звідки?! Звідки стільки болю?!
Так гірко бачити ці сльози,
Без зайвих слів, брехні і фальшу.
Прозорі, мов роса…
Немає в цьому світі жорстокішої правди,
Аніж любити і справжні сльози лити,
Боятись боляче зробити,
Зі сторони, по краєчку іншої долі ходити,
І мовчки, усім серцем любити…
