́На Україні, рідній неньці,
Жив-був колись собі кріпак.
Із горем був він на одинці
Без батька й матері. Приймак.
Блукав самотньо між світами,
Безрідний був він сирота.
«Так тяжко жить без батька-мами,
Коли в тебе й рідні нема!..
Так тяжко жить, коли не люблять,
На працю силою женуть!..
Не обіймуть, не приголублять,
Без сили впадеш – засміють…
Отак в неволі довелося
Прожить мені аж півжиття.
Хоч посивіло все волосся –
В панів немає каяття:
З мене глузують і сміються,
Бридким недолюдком зовуть.
А я панів тих не боюся:
З бенкету геть не проженуть!
Поважна, бач, я став людина:
Художник я, та ще й поет!..
Одна особа попросила
Намалювать її портрет.
А був то пан такий жорстокий:
Селян все голодом морив.
А сам товстий був та широкий,
Хоч поросям по пиці бий!..
Його-таки намалювати
Я згодився, ще й попросив
П’ять днів його не годувати,
Щоб усі дні ці він постив.
Та й пан на це-таки був згодний:
Він вдяг мундир свій, ордени.
А я на жарти був охочий,
І малював його п’ять днів!
Пан дуже схуд, і зголоднілий
На мене вовком поглядав.
Та я, художник неквапливий,
Помалу його малював…
На п’ятий день цей пан не втерпів:
Той піст його-таки дістав!
Хоч я й портрета не завершив,
Його він і таким забрав.
Мені потім розповіли,
Що в нього жінка все ж питала,
Про ті трикляті ордени,
Чим пана дуже налякала.
В обличчі з остраху змінився
Він і тихо-тихо простогнав:
«Якби він з ними ще й возився,
Я б точно з голоду пропав!»
Отак з панами я воюю,
Навчаю їх любить людей.
А як вони не зрозуміють –
Вдаюся до нових ідей!»
Отак Шевченко розважався,
Навчав панів, як в світі жить,
На жарти їх не ображався
І закликав людей любить!