Повернуся, подивлюсь, сяду тай заплачу.
Гірко в небо помолюсь, та воно не зряче.
Скажи боже де ти є, й ангелів не бачу.
Болить серденько моє, дарма сили трачу.
Воно мабуть не живе, лише ворон кряче.
Видно бога там нема, раз відтіль не бачить.
Дніпр широкий не реве, де ти є козаче?
Бо вже в дерево криве, навіть кози скачуть.
Стрепенуся, оглянусь, соколом озвуся.
В небі з хмарами зіллюсь, гучно засміюся…
Спати досить в мертвім сні, сподобились «туркам».
Вже й попона на коні, пора гнати урка.
Вийшли ріки в береги, потекли в розлоги.
З ними ангели й боги, як в Січі залоги.
Глянь в Майданах вже стоять, виросли від болю.
В майбуття вже коні мчать, топчуть гірку долю.
Не спинити ворогам, вже й не зупинити.
Пора зеку й холуям, каятись – тремтіти…!
Сядем дома за столом, наллємо горілки,
Медовухи прибуло, тож не буде гірко.
Гримнуть дзвони із церков, випємо за вдачу,
За вбієнних і за кров, нехай жид заплаче…
Я б закінчила- нехай ворог плаче. В дечому, нам би варто повчитися від жидів. Вони своїх не проклинають так, як ото зараз у нас.
Вірш гарно складений і нагадує мені стиль Шевченка.
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Цей вірш ніякого відношення не має до євреїв, якві також страждають і досі від хазарюг.Українці для них найбільший ворог на землі після того, як Святослав їх немов попіл по світу.Цього жидохазари не забули і не забудуть.маю гідність називати речі своїми іменами.
Es lebe Freundschaft! 
Сила! 
