Колись у сиву давнину,
Коли платили данину
Монгольським і татарським ханам,
Вся Русь стогнала під арканом.
Людей ловила татарва,
Був люд дешевий ніж трава,
Невільників як скот гонили,
Нагайками між плечі били,
Щоб люди швидше в рабство йшли,
Щоб скорше вторгувать грошви.
Пройшли роки, пройшли століття,
І знов настало лихоліття,
На Русь-Вкраїну польський пан
Прийшов чужий загарбать лан,
Усіх людей зробить рабами,
Назвать своїми кріпаками,
Щоб віру кинули свою,
Всі йшли в католицьку сім'ю.
До нас прийшло так рабство вдруге,
В житті настала чорна смуга.
І почали ми воювать,
Собі свободу здобувать,
Союзника шукати всюди,
Бо вірили - є добрі люди,
Що допоможуть нам в біді,
Що допоможуть як собі.
І ось з Москвою підписали
Угоду братську і не знали
Що попадаєм в рабство знов,
Хоч нам говорять про любов.
Рабів не мали ми ніколи,
Чужії землі не збороли,
На них не поралися ми,
Були хорошими людьми.
На нас сусіди ж нападали
І за рабів вкраїнців мали,
Лише тепер самі живем,
Лише для себе плуга прем.
Нехай живе ж Вкраїна вічно,
І зникне доля хай трагічна.
08.09.99
