Густим димом, над вітами, хмари оповили собою зорю
від якої червоними стали, наче полум`я - вістря жалю.
Все змішалося, тісно сплелося. І примарилось, тільки на мить,
ніби небо на світ розлилося і від горя людського горить.
Понад хмарами гори видніють. Хвилювання все більш нароста,
бо чомусь вони смутком чорніють. Надто чиста й водночас проста
тиха думка, що тягнеться - пнеться і звивається проблиском мрій,
враз обірветься і розіб`ється поміж втрачених світлих надій,
поміж горами - над небесами сивим димом, погаслим вогнем.
Але вернеться вкотре віршами і народиться заново днем.
