Ми забули, що ми родина,
Ми забули, що ми сім'я,
Що усім нам одна єдина
Наша мати життя дала.
Розлетілись по світу діти,
Кожен долю шука свою,
Хто нам скаже,як далі жити?
Розгубили ми всю рідню.
І тепер кожен сам за себе,
І з бідою на самоті!
Нам образи забути треба,
Бо всі разом колись ми щасливі були.
Як збирались усі: батьки і діти
Повечерять разом за одним столом,
На столі красувались весняні квіти,
Пригощала матуся запашним пирогом.
І казав нам батько:"Любі діти,
Пам'ятайте, що ми - сім'я.
Нехай доля у всіх буде світлою,
Без образи, без зради і без каяття."
І пішов тоді батько далеко у вічність,
А матуся змарніла та й слідом пішла.
І тепер вони разом, де сходить сонце.
Поглядають у смутку на нас здалека.
А ми розлетілись і всі сам за себе.
Тепер розумієм, що ми не - сім'я!
Були у житті і образи, і зради .
Та тільки у нас не було каяття.
Що робити тепер нам, матусю?
Рідний батьку, як далі нам жить?
Як дітей нам любові навчити?
Бо самі ми не вмієм любить.
Ми забули, що ми - родина,
Ми забули, що ми - сім'я,
Що усім нам одна - єдина
Наша мати життя дала.
Автор: Зоя Журавка
