Такий жорстокий... Впевнений... красивий,
Такий рідненький, і такий чужий...
В той день жовтневий покохала сильно,
Зачарувалася лиш поглядом твоїм....
Дивилася весь час у твої очі,
Не змогла я погляд відвести.
У сон мій прокрадався ти щоночі,
Прикрашаючи собою мої сни...
А от на ранок знову йшла до школи,
В надії там побачити тебе...
На світі все забула я відколи,
Горить в коханні серденько моє...
Я навіть подругам про це не говорила,
І взагалі ніхто про це не знав...
А потім його номер попросила,
І подзвонила... Ну а він впізнав...
Спитався грубо "Що тобі потрібно?,
Забудь це номер, більше не дзвони...
Мені потрібна впевнена, розумна,
І, звичайно, красивіша аніж ти.!"
І сереце впало... Тільки не розбилось...
Лиш сильно вдарилося об його слова....
Сльоза гаряча по щоці скотилась,
В німому криці застигла душа....
Самотній вечір, час іде повільно,
І ніч іде у гості, наче кат,
А сльози ллються із очей невпинно,
Як жити далі?... А ніяк....
От знову ранок. Треба йти до школи,
І я пішла... А він всім розказав,
Що я дзвонила, і що він ніколи б
З такою зустрічатися б не став...
А я йому нічого не сказала,
Я зберегла байдужість не лиці...
Такого кроку я від нього не чекала,
Навіщо це розказувати всім?
Та час ішов, та ні, летів невпинно,
І вже до нас завітала весна,
А я і досі так кохаю сильно,
А про це ніхто навіть не зна...
І Слава Богу, бо я більш не зможу,
Прожити усе те, що прожила....
Минуле я ніколи не тревожу,
Та і не треба пам'ятати зла...
І пропри всі образи і страждання,
Я кохала і кохатиму, ти знай,
Що вічно житиме моє кохання,
А ти собі другу кохай!
