Жила, хворіла, догоряла тихо,
Гадала, що кінчається життя,
Та налетіло, мов стихійне лихо,
Непереборне, пізнє почуття.
Все нищило, палило без розбору,
Бо зайнялося палко, наче хмиз.
Не розуміла, чи здіймалась вгору,
Чи, наче в прірву, полетіла вниз?
Чому це сталось? Бо дрімали мрії.
В поезію спліталися слова…
То ж, хай в душі вирують буревії,
Бо ти ще сяєш, ніжна і жива.
Не хочеш скніти в тихому болоті,
Безбарвною ніколи не була.
Ще буде спокій. Тиша буде - потім!
Палай востаннє і згори до тла!
Хтось скаже: «Недоречно і невчасно!»,
Та час нам вибирати не дано,
Воно таке примхливе, пізнє щастя,
Коли захоче – знайде всеодно!
2011
Дуже гарна поезія!!!правдивість,поєднання стану догорання з іскоркою загорання очей,душі - все це додає змістові вірша наповнення,краси,того пізнього кохання! http://i053.radikal.ru/1306/86/754ee9b04fea.jpg
Ніла Волкова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
