1
Потонуло село у заглибинах,
Затулили хатинки ліси.
На купинах лиш тільки і вигинах
Синь небесної видно краси.
Во́вки в сутінках люті, голоднії,
Виють грізно зі схудлих степів.
А дворами в повітрі холодному
Храп коней, як відлуння їх снів.
Впилися поглядом в шаль хуртовини,
Ніби очі совині, вогні,
Мов чортовиння, стирчать з трясови́ни
За дібровними сітками пні.
Залякала нас сила нечистая,
Що не пролизень - скрізь чаклуни.
В злющу паморозь в сутінь імлистую
На берізках висять галуни.
2
Батьківщино, люблю тебе, балую!
А за що - невідомо мені.
За утіху твою нетривалую
З гу́чним співом в лугах навесні.
В косовицю люблю над покосами
На ніч слухати гуд комарів.
Як гармонія гаркне над росами -
До багаття дівчата з дворів.
Зажевріють, як чорна смородина,
Очі-вуглики у дугах брів.
Ой ти, Русь моя, милістю сповнена,
Сон п'янкий між зелених шовків.
3
Ой, накаркали чорнії ворони,
Що гряде лихоліття стіна.
Крутить вихор ліси в усі сторони,
Немов саван, озерна піна.
Вдарив грім, чаша неба розколота,
Рвані хмари укутали бір.
На підвісках з легенького золота
Залампадились обриси зір.
Вістуни сповістили, не гаючись,
Ополченцям іти на війну.
Понесли́ся баби́, захлинаючись,
Плач прорізав наскрі́зь тишину.
Орачі-гречкосії збиралися
Без печалі, скорботи і сліз.
Пампухи в торби клали, браталися,
На кремезний залазили віз.
А селом до самої околиці
Проводжав їх юрбою народ.
От де, Русь, твої добрії молодці,
Вся опора в годину знегод.
4
Нареченою тужить слобідонька -
Як-то милі в далекім краю?
Звісточо́к чом нема, може, бідонька
Сталась з ними в пекельнім бою?
В гаю марились запахи ладану,
В вітрі стукання чулось кісток.
Прилетіла неждано-негадано
З далечі́ні навала звісто́к.
Зберегли орачі по них пам'ятку,
По листу потом вивели всі.
Підхопили родимі цю грамотку,
І усілись під верби густі.
Над ворожкою роєм роїлися,
Щоб улюблених слухати слів.
І слізливо навпочіпки грілися
Перемогами рідних синів.
5
Ах, поля ви мої, милі борозни,
Смуток ваш мою душу зігрів.
Люблю ха́тки, покошені в сторони,
З сивочолих жданням матерів.
Обійму личаки запорошені,
Мир, граблі, вам, коса і соха!
Й очі дівчини, сльо́зами зрошені,
Скажуть все про талан жениха.
Примирився з думками незграбними,
Край води от би стати кущем.
Хочу вірити в краще я з ба́бами,
Проливаючись літнім дощем.
Розгадав я їх думи незміряні,
Не сполошить ні грім, ні пітьма.
За сохою під співи омріяні
Не примариться смерть і тюрма.
Вони вірили в ці ось каракулі,
Що будили в серцях їхніх щем.
І від щастя та радості плакали,
Як в посуху над першим дощем.
Як із милими в думці прощалися,
У траві, в намистинах роси,
Вдалині їм в серпанку ввижалися
Над луками веселі часи.
Ой ти, Русь, я люблю тебе, балую,
Вдень й вночі, наяву й уві сні.
За утіху твою нетривалую
З гу́чним співом в лугах навесні.
Текст оригіналу
ID:
498101
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 10.05.2014 18:04:00
© дата внесення змiн: 10.05.2014 18:05:05
автор: Роман Селіверстов
Вкажіть причину вашої скарги
|
