У сімнадцять - до того, як я стала дорослішати.
Коли мамою рідною була я від болю захищена.
Тоді мрії про принців полюбляли у снах моїх мешкати.
І з найкращим із них була я навіки обвінчана.
Свято вірила в те, що я стану щасливою.
Я не знала, що в книгах зібрались лиш мрії письменників.
Не знала, що лиш Попелюшка у принца буде єдиною.
А у принца мого коханок буде до чортиків.
Думала стану я принцу подарунком омріяним.
А мене він винив у всіх негараздах буденних.
Думала, як собой поділюсь то і він стане окриленим.
Та мене разом з крилами він губив у сарказмах щоденних.
Думала, мріяла, у сімнадцять сукні нові приміряла.
Та у двадцять для принца стала вірним конем.
Принц по спині батогом, а я відчай мовчки ковтала..
Жаль, що сімнадцять вже ніяк не вернем.
Ну а ближче до тридцять у душі зарубцьованій.
Не лишилося місця живого для марних чекань.
Невеселе закінчення у казці моїй пошматованій.
Та нема сторінок для подальших страждань...
