Полуденне сонце вінчає блакитний стяг -
Червонощоке, сліпуче, безжальне й барвисте.
Світло пашіє в розжарених пелюстках,
Світло годує мене життєдайним киснем.
Мої насінинки скінчать свій безславний вік
Чорним сміттям на розбитому тлі бруківки –
Нащо ж ти їх, Геліосе, на це прирік?
Для цього я виріс з малесенької зернинки?
Я в’язнув, тонув у тобі й не міг відвести лице.
Твій погляд лишав на мені вогняні стигмати.
Я ріс у тобі, я жив у тобі – і кінець-кінцем
Прийшов мені час без тебе повільно вмирати.
Я знав тебе іншим – ніжним, м’якеньким, як віск,
Легким, як дитячих ручок довірливий дотик,
Ти, граючись, в саме серце мені заліз,
І я вже й тоді не зміг би чинити спротив.
То де ж вона, та любов, що я в ній згорів –
Жовто-блакитна, пекуча й така красива,
Коли тепер серед скошених, чорних ланів
Ти залишив мене кістяком безсилим?
Хто ж, Геліосе, любить тебе тепер?
Де ти тепер купаєшся в теплім літі?...
Знаєш, коханий, я не шкодую, що вмер:
Я безкінечно радий в тобі згоріти.