мені кажуть: язик доведе тебе до столиці,
а до щастя усе-таки інше місце доводить, кицю;
я приймаю на віру – це «інтроекція» зветься –
й вирушаю на пошуки того самого місця.
мені кажуть: дитино, дівчину красить скромність.
а чи красить вона стіну – от сказав би хтось з них,
бо у мене їх аж чотири, з яких чотири
безсоромно голі, й вітер свистить крізь діри.
мені кажуть: мовчання – злото, а слово – срібло,
а мені, якщо чесно, срібло якраз і потрібне:
воно біле у чорних прожилках, неначе мармур.
як на мене – гарно.
мені кажуть: синиця в жмені й лелека вго́рі -
співвідношення зовсім останньому не на користь,
а мені у жмені тримати шкода будь-яку пташку:
задихнеться ще, бідолашна.
мені кажуть: вимий підлогу. я мию вікна,
бо ж за ними – зірки, вони важливіш чобіт, ні?
і коли опускається небо надвечір мені на подушку,
ми балакаємо півночі, немов подружки.
мені кажуть слова. сипле град коренів і закінчень.
та коли мені в серце впаде чийсь маленький корінчик,
я даю йому стати деревом – дивом краси і сили;
так, я знаю, потрібно.
мене так колись навчили.
...і, прийшовши додому, цілую старечі руки
й підставляю розкрите серце під справжню науку.
за вікном град збиває цвіт запізнілих вишень,
коли нам так бракує
тиші.