Згадуючи перше літо яке я пам’ятаю, я бачу в ньому стільки теплих моментів, що здається немов в те літо вмістилось все моє життя. А потім я згадую наступне літо, а потім ще одне… І видається мені Літо казковою країною в якій відбувається тільки хороше, в якій живуть тільки хороші люди. Країною в якій ніколи не закінчується морозиво, мамині руки завжди теплі і завжди поруч, а зброю лише пластикова і стріляє лише жовтими кульками.
Але після спогадів, повертаючись до реальності, я бачу навколо себе, вже не такі яскраві як колись, червоні троянди, вже не такі зелені трави, і вже точно не такі живі і щирі хмари, які щодня в дитинстві демонстрували нам цілі мультфільми на блакитному екрані неба. І люди тут не такі вже добрі і щирі... І зброя нищить людей насправді.
Чомусь віднедавна літо зникло. Зникло разом з наївністю, дитинством і вірою в справедливість. Тепер мене усі три, колись прекрасні, місяці оточує якесь химерне, доросле недоліто.
