Так манять гори золоті,
Такі далекі та близькі,
Такі величні та низькі
У чорно-білій суєті...
Вони ведуть мене крізь дебрі
Хоч зачиніть за мною двері,
Назад я більше не вернусь,
Доп'ю віскарик, звеселюсь.
Я знаю ви мені не раді,
Тягар важкий, якщо по правді,
Втрачаю час, збираюсь скоро
І вже мене печаль не корить.
Усе старе залишив вдома,
Поволі спить байдужа втома,
А я бадьорий чи не дуже,
Ти не зважай, все добре, друже.
Куди іду, я сам не знаю,
Напевно Бог веде до краю,
Реальний шлях лелеки вкажуть,
Вітання з дому перекажуть...
Ходу набрав, швидкіш іду,
Зі шляху свого не зійду,
Позаду мене тихі води,
Я знаю будуть перешкоди.
Туман мені вкриває очі
І спати тяжко серед ночі,
Реве ведмідь в своїй барлозі
Та страх не стане в допомозі.
А кляті змії в'яжуть ноги,
Ведуть зі мною діалоги
Та я живий і жити буду,
Хоч у думках чимало бруду.
І ось тягар з плечей упав,
Я вірив в те і наче знав,
Верхівка неба в цих місцях,
Нарешті вбив останній цвях.
Вогонь палає на горі,
Здригнулось небо при зорі,
Гора крива, але взібрався
З вчорашнім днем я розпрощався.
Ось я стою на видноті,
На фантастичній висоті
Та гори в златі вже не ті,
Коли один на самоті...
Вірш сповнений цілеспрямованістю, наполегливістю, впевненістю і вірою в те, що плідною працею можна всього досягти, але все це без дорогих тобі людей ніщо..Радість - то спражня радість лише тоді, коли її є з ким розділити.
