судомить дахи засмальцьована війна
густіли голоси на твоїй оборі.
пробивали стіну глухоти і німіли десь у сухому гілляччі,
падали колодою в руки, ламаючи кисень і тереблячи лютий.
ти ж виливався в розпечену лаву їх одкровень.
тинялись повсюди втомлені церковці, шукаючи в зіницях натяк на молитву,
а їх - зіниць, насипало того року темінь.
в тебе в хаті стояв монастир
згорблений,
оберегом слугував для останніх подихів
бо ті проїдали себе аж до риби,
душі-дички височіли скорботно в небо...
димне комин, гуркоче кочерга
нині надлишок янголів білоголових.
гарні мої людиноньки! свинцеві мої дітоньки!
чи коли бачив ти таке сухожильне листя?
чи коли чув ти таке синє голосіння по собі?
ветхий мій юнче,
солодкавий мій болю,
долю свою
тай під ноги твої!
ховаю подертий сніг
ту знівечену зиму в сутулі рядки
крихкий мій герою
кольору сонного
спи.
колихатиме світ твоє плакальне вчора заспокійливим смаком кулі
всі страдальниці відбуватимуть тишу, випиватимуть море
щоб розквіт в тобі кусень миру...
