П'ЯТНИЦЯ
Для мене все вже звичне - спав більш-менш нормально, болі були помірні. І завідувач вирішила, що мене можна перевести до ординарної палати.
Завідувач відділенням Тетяна Миколаївна. Взагалі- то завідувачем відділення є Тетяна Віталіївна, але вона пішла у декретну відпустку, то Тетяна Миколаївна є виконувачкою обов'язків.
Висока, витончена, струнка, років під 40. Обличчя витончене, не красиве, бо гостроноса і гостроока, але це той випадок, коли краса не має значення, бо у неї певний професійний шарм і, головне, явна харизма.
Ходить в усьому білому - халат, штани, шкарпетки, м'які мокасини. Одяг ретельно випрасуваний.
Кожний день робить обхід хворих - дивиться історії хвороб, слухає у хворих серце і легені (при інфаркті звичним є порушення легенів, бо приходиться багато лежати без руху), міряє пульс, розмовляє із хворими. Все спокійно, врівноважено і доброзичливо.
До речі: доброзичливість. Це - головне, що є в поведінці медичного персоналу відділення. Тільки декілька разів я чув, як якісь нянечки, які приїхали працювати сюди із-під Києва, на когось рявкали та кидали грубощі. Але це був виняток. Якщо враховувати з якими хворими приходиться працювати персоналу, то мимоволі схиляєшся перед цими людьми за Мужність!
СУБОТА
Палата № 7 "Інваліди війни". Чотири місця. Це особливість, бо в усіх палатах по 6 ліжок. Мене поклали сюди, бо я - учасник війни чи, що звичне з часів Советікуса, ветеран війни.
Лежать: стара людина 88 років, можливий учасник Другої Світової;
молодик років 25, явно не воював ніде; чоловік віком в 52 роки - з п'ятим інфарктом.
Трохи поспілкувалися.
В палатах вже на каталках не возять, бо хворі вже мають право ходити самі, то я і пішов сам в туалет. А вночі - жахливий приступ стенокардії. Я стогнав, майже втрачав свідомість від сильного болю в грудях, руки\ноги німіли...
Мене швидко-швидко покотили прямо на моєму ліжку, а тут всі ліжка на колесах, назад, в Реанімацію, але тепер вже в бокс із спецобладнанням, в, так би мовити, в зону надрятування.
Все, що зі мною робили, сприймав у навпіл марені. Усвідомлював, що є уколи, таблетки треба жувати, є киснева маска і що поряд за тканою завісою стогне/кричить від болю, страшно надривно кашляє жінка, яка окрім інфаркту ще має діабет десь в останній фазі.
Під ранок якось оговтався і мене звідти перекотили на "рядове" місце - я опинився з іншого боку тієї завіси, біля якої лежав раніше.
Жора і Вітя почали мовчати. Тільки перший час від часу кидав в нікуди фразу: " Мій живіт запакований в подводной лодке, только гази идут, и все!" Вітя же почав мовчати, бо потроху почав усвідомлювати де він і чого він тут.
Але тепер з'явився інший герой.
Коли привезли цю людину, то я вирішив, що йому років 90. Малий ріст, кістки та шкіра, запалий рот та очі такі ж, лиса голова в ореолі великих волос на потилиці. Жах. Його поклали на те місце, на якому я лежав спочатку.
І от він заговорив.
Типовий класичний кацап. Козлиний голос із виговором десь із середини Росії.
Привезла його дружина - огрядна, без претензії, але добротно одягнута, років 60, гарне кучеряве волосся і підсліпкуваті очі. Привезла і кинула - миттю змилася! А де ліки?
Виявилося, що цьому ЕБА (Едуард Борисович Абикабиков - во прізвище! Від слів "аби та каби") 77 років, "не повних!" - він весь час додавав, коли питали про вік.
- Сестра! Поищите мне где-нибудь спортивные штаны! Что? У вас нет их? Безобразие! Как это, у вас нет таких штанов? Я в трусах лежу!
- Хворий, помовчить!
- Молчу, молчу! Есть таблетки от головокружения?
- Помовчить!
- А то, знаете, упал и нет человека. Нет человека - нет проблемы!
- Та закрийте рота в решті-решт! Я не можу з вас кардіограму зняти!
- А она вылечит? Знаете...
- Няня! Закрийте йому рота!
Няня миє підлогу і не звертає увагу на теревені хворих - вона вже тут всякого надивилася. медсестра з гріхом навпіл зняла кардіограму і покотила свій апарат далі, а ЕБА націлився вже на няню:
- Так! Найдите мне катетер! Не могу помочиться! Как, у вас нет катетера? Дайте катетор!
Доктор рятує няню і підходить до бузувіра, щоб поміряти тиск у нього. Він ниє криком доктору:
- Катетор! Дайте катетор! А это лечится? Я уже буду здоровый? Мне уже легше?
Доктор мовчки та скорботно відходить від нього. В цю мить приходить дружина хворого - купила ліки, але не все, що треба. Швидко пішла. Він не встиг зреагувати на її візит, але тепер кричить:
- Катетер! Позвоните мне домой! У вас нет моего телефона? Почему у вас нет моего телефона? Почему у вас нет катетора? Ничего нет у вас!
А в палаті тим часом почався бедлам.
Черговий лікар, Андрій Васильович. Років під 50. Він за віком найстарший серед лікарів відділення. Малого росту, гарно збитий, спокійний і навіть трохи флегматичний. Обличчя зразу нагадує єврейський типаж, хоча коли дивишся йому в його карі очі, то розумієш, що в них нічого єврейського немає. Судячи з усього, має колосальний професійний досвід.
Він сидів за столом чергового і ретельно вивчав історії хвороб хворих. А навколо нього....
На моє місце в спеціальному відсіку привезли чоловіка після бодуну, страшного бодуну. Інфаркт. Пульс 150. Рятують. Андрій Васильович спокійно командує медсестрами, йому допомагають лікарі із палат, але з'ясовується, що у цієї людини багато імплантацій на руці, багато інших болячок. То збіглися різні вузькі фахівці.
А поряд з цим чоловіком жінка продовжує волати від болю - вона повністю на інсуліні, у неї в повному розносі печінка та нирки, то біль страшний. І це при віці менше 50 років!
А в цей час Жора розповідає свої опупеї на флоті та в житті.
А в цей час Вітя криє матом всіх і вся, бо він не розуміє, чому йому не дають можливість смалити так, як він звик - часто і в кімнаті, тобто - на ліжку.
А в цей час ЕБА чіпляє всіх із персоналу з тим, що його катетер погано працює ( побігли і взяли в борг в іншому відділені!) і чи не може хтось йому відсмоктати. І взагалі: хто скаже йому коли він буде здоровий? Інфаркт задньої стінки це добре чи погано?
Я лежав в цьому бедламі мовчки. І мовчки дивувався. Те, що мені і моєму брату Валентину завжди давали на 10-15 років менше, ніж ми маємо, я звик. Але я ніколи не думав, що така прірва є між нами та більшістю наших одноліток. Цим людям по 70, 75 років, а вони фізично і розумово руїни...
***
ID:
519316
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.08.2014 18:11:35
© дата внесення змiн: 29.08.2014 07:44:38
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
