Субота.
Знову будинок навіжених. Але консиліум лікарів приймає рішення, як мені здалося, застосувати рішучі дії: жінку, яка весь час кричить від болю, за згодою родичів, садять на наркотики. І це немов притишило всіх інших страждальців.
Вітя нагло та демонстративно пробує прямо в палаті запалити цигарку і мила та врівноважена медсестра Марина зі словами: "Придурок" виштовхує його в коридор, а з коридору в туалет. Все це він сприймає із усмішкою переможця. Повертається в палату взагалі як тріумфатор. Довго мовчить, завмерши на своєму ліжку, а потім починає комусь дзвонити по мобілці - говорить навіть майже зв'язно і використовує мало матюків.
Жора теж говорить мало. Тільки пригощає ЕБА наїдками.
Я лежу мовчки,читаю, пишу. Біль є, але слабий, як пам'ять про нього.
Вечір спокійний. Родичі хворих сидять чинно біля ліжок, але більшість стоїть, бо на ліжко сідати не можна, а табуреток обмаль.
Нас в палаті дев'ятеро.
Засинаю спокійно і сплю майже без болі. Відчуваю гордість за сина Бажена: він кинув заради мене все своє господарство під Києвом, приїхав та накупив ліків, в тому числі і спрей "Нітромінт".
ПОНЕДІЛОК - ДЕНЬ СУМУ
Вітю і Хроплячого перевели до палат і здавалося, що день буде ординарний, якщо такі дні можливі в подібних неординарних медичних закладах.
Завідувача відділенням робила обхід. Черга Жори. Вона стоїть біля нього і вони спокійно обговорюють його лікування. В цей час праворуч від мене якийсь молодий лікар вузького профілю, який прийшов консультувати хворого, знайшов спільну мову із відвідувачем цього хворого на ниві футболу. Обоє забули про хворого, про те, що це - палата, і голосно почали у захваті обговорювати останній матч когось з кимсь.
Тетяна Миколаївна поглядала на них, але вони були у своїй стихії, тоді вона не витримала і зробила їм зауваження. І тут Жора вигнув шию в бік порушників і суворо сказав:
- Мовчать! Здесь люди больные!
Я здивувався: точно як Шакал підбрехував Шархану!
Жора з ранку продовжував відстоювати своє чоловіче право ходити до туалету самостійно, а не на каталці та ще із супроводом нянечки. Черговий лікар - спокійний, але суворий стосовно лікувальних правил, весь час його зупиняв і відправляв до ліжка.
Пройшов обід. Жора знову почав чапати до туалету. Лікар, навіть не дивлячись на нього, тільки реагуя на звук човгаючих ніг, запитав:
- Ви куди?
- В туалет.
- Зараз покличу няню.
- Тоді не треба. Потерплю! - ображено сказав Жора і повернувся до свого ліжка, сів на нього. Гарно поїв чорнослив, випив кефірчик, розказуючи всім як корисно їсти чорнослив та пити кефір. Ліг на ліжко, щоб поспати після обіду і... раптом захрипів.
Лікар якраз проходив повз нього, направляючись в лікарську кімнату, яка розташована в торці палати, то миттю кинувся до Жори. На його вигук тут же з'явилася медсестра. Дефібрилятор, укол, праця руками!
- Відкрийте очі! - наказав лікар, ляскаючи Жору по обличчю - Ви мене розумієте?
Жора відкрив очі і лікар сказав:
- Ви в сорочці народилися! Ви тільки що пережили клінічну смерть!
Жора щось белькнув і раптом лікар разом з медсестрою швидко повезли ліжко із Жорою у відсік надекстреної допомоги. Ми не зразу зрозуміли, що Жора не погодився із лікарем і, як сказав його сусіда, поїв чорносливчику і пішов у Космос.
Всі прийняли смерть Жори із сумом, розуміючи, що суворі правила лікування вистраждані саме такими випадками. Але мені було сумно ще і від того, що я сприймав Жору вельми іронічно - нічого дорожчого за життя немає, а ми, люди, всі маємо свої недоліки!
*******
Дивно,але сприйнятя смерті іншої людини,дає змогу,задуматись над своїм.
Я була випадковим свідком на ринку смерті чоловіка,який продавав цибулю-сажанку.Я якраз з ним розмовляла,бо купувала цибулю,дивлюсь спочатку почав синіти,потім сидячи обперся в стовб.Він був огрядний.Жінка його нічого не зрозуміла,я побігла викликати швидку,потім її зустрічала,після всього мене вирвало.Люди щоб надати допомогу точили ляси,а на мене подумали,що я родичка.Хоч я вперше цю людину бачила.
смерть одинакова,забирає найдорожче.просто обставини різні.Нам всім здоров"я і терпіння.
Левчишин Віктор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Ніно, життя наше скоротне, а навіть смерть примушує його цінувати...
Люблю читати ваші спостереження...якби більше часу собі приділяли...а то мода якась у нас вчити інших...а кожна людина комусь потрібна саме такою, якою є...колись я про таке написала, зараз знайду
Левчишин Віктор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мені завжди подобається, коли наші коментарі до творів перетворюються в маленькі діалоги, адже ми таким чином мимоволі вчимось один у одного!
