Потяг рушив. Стукіт коліс задавав темп думкам. В купе ввімкнулося світло старої неяскравої лампи. Зрідка, крізь вікно просочувалося послання придорожніх ліхтарів. Обидва цих світла у своєму екстазі породжували те, що налаштовувало на лірику.
У цьому тимчасовому житлі-пристанищі одне місце було вакантним. Решту займали три мущини. Вони були приблизно одного віку, якщо округлювати до десятиліть, і мріяли кожен у своєму світі.
Потяг почав свій рух нещодавно і кожен копошився своїми облаштувальницькими справами. Дорога ще не встигла втомити своєю протяжністю, а тому ніхто з них не набрався мужності аби порушити мовчання, що запанувало в цьому світлі.
Несподівано двері купе розчинилися:
– Панове, чаю-кави бажаєте? – Усміхнено запитала симпатична провідниця. І відразу ж додала: - визначайтеся, я зайду через декілька хвилин.
Все товариство, яке поки-що було ще не зовсім товариством, посьобувало гарячі напої зі своїх горняток (благо, можна було не стримувати себе в цьому маленькому задоволені – гуркіт коліс згладжував не самі приємні звуки) і це створило прекрасне підґрунтя для народження розмови.
- А ця провідниця нівроку краля, я б з такою повечеряв і не тільки… - Репліку закінчив усмішкою невисокий худощавий чоловік років тридцяти, що мав досить оригінальної форми вуса та тонкі пальці.
- Треба буде з нею поспілкуватися, можливо вдасться познайомитися поближче, -сказав мужчина в окулярах, ніби не вбачав в першому конкурента і протягнув йому телефон з записом якогось прикола.
Третій мужчина мовчки доєднався до розмови зазернувши в гаджет з запропонованим відео.
- Інтересні ці жінки – понять неможливо, ось з нами все насправді просто: люби, годуй і… мозок лишай в спокої, - знову усміхнувся тонкопальций.
- Та і до них в принципі під лаштуватися насправді можна і прекрасно жити на одній території. Знав я їх багато, - усміхнувся вже той, що в окулярах. А може він цього і не робив - всьому виною кутики на його вустах, які були так піднятими догори, що навіть, коли він і не усміхався, все одно здавалося… ну принаймні, що у нього гарний настрій, - незважаючи на мій вік маю цілих двадцять років досвіду, - похвастався.
- А от я знав одну таку… яка западає в душу, яка полонить думки і сама «сходить з розуму» від надмірних емоцій. – Поринув у спогади вусатий. – По молодості, по недосвідченості, по … ще там казна-які причини – не склалося… Сім років чекав, надіявся, заліковував рани… І ось тепер нарешті одружуюся. А що? Може ви і осудите, якщо говорити про вічне і палке кохання, але самотність – гнітюча штука, особливо, якщо її розбавлюють споглядання фрагментів Її щасливого життя. В одному районі все ж таки живемо. Отож женюся..
- Мені теж довелося таку знати…- Спогадам віддався власник піднятих кутиків. – І в вогонь і в воду за мною, палка і з характером. Вірші мені писала, а от з хавчиком не склалося – про готування не мала поняття, хоча… з відстані часу і якщо зовсім по часнику – то трохи терпіння і спільних зусиль (найдужче заважало – не остаточна свобода мого серця) – ми могли б істотно прожити спільне життя діставшись правнуків.
Третій мужчина сидів у куточку і робив вигляд, що читає книжку, щоб не ділитися інтимностями, але в його пам’яті теж сплив образ жінки з якою варто було прожити життя: «Ніжна, лірична, емоційно чутлива (здавалося вона була спроможною відчути біль моїх минулих стосунків-поразок) і… здатна на далекий приїзд»
Одному Богу було відомо, що мова йшла про одну і ту ж саму жінку.