Ти моє натхненне невідоме.
Дивний і далекий неба світ.
Порух серця ледь відчутний, скромний,
погляд думки тихий, як політ.
Затремчу, коли побачу знову.
Задивлюсь і погляд відведу.
Ти - моєї ніжності тревога,
тепла і терпка, як на біду.
Всі моменти радості тримаю,
всі інтимні спалахи душі.
Лиш світанок знає як згоряю,
попелом розсіююсь в добі.
Мабуть це шаленство лиш душевне.
Без примхливих пристрасних поем,
без стрімких, солодких і даремних,
інфантильно-юних, сильних сцен.
Не мені, проте, таке писати.
Я не знаю, що зараз в тобі -
може не судилося чекати,
може я дарма пишу вірші...?
Ти - як спогад - рідний і далекий.
Схожий на останній сонця промінь.
Забрав серце? - забирай всю спеку,
всі слова - важливі й невагомі...
Гарно, витончено!
