Стою в зеленому гаю,
Неначе справді у раю.
І від краси в мене цієї
На хвильку серце завмира.
А спів веселий солов’я
І його ніжний перелив
Думки про юність і дитинство
Мені так щемно навіва.
Стежинки ці і ці доріжки
Десятки пройдені разів.
Ходила я колись тут пішки
В красі казковій цих лісів.
Неподалік стара вільшина.
Жінки коноплі тут мочили,
Коли розливалися річки.
За нею в’юниться стежина,
Яка виводить на діброву.
Виходиш і, зачарована красою,
Ступаєш босою ногою
У росяну траву шовкову.
Зелену, немов рута-мята.
А як поглянеш навкруги…
На цьому килимі зеленім
Жовтіють сонечка-кульбаби.
А квітів так було багато,
Що серпом їх можна було жати,
Й відразу у снопи в'язати.
Тоді природа вирувала!
Не те що зараз-виживає.
Було впаду я горілиць,
І мрію в небо дивлячись.
Яка мене чекає доля?
Але ж то так було давно…
На жаль, то все було колись.
Роки, мов баскі коні пронеслись,
Лиш спогади одні лишились
Про те давно, про те колись.