Моя Вітчизно! Нене моя мила!
Розшарпана, скривавлена земля!
Вже полишає моє тіло сила.
Можливо, що тебе залишу я…
Прощаюся з тобою й серцем плачу.
Не за життям. Не за майном тужу.
Тужу за тим, що раю не побачу
На тій землі, якою дорожу.
Ще по твоїх стежинах та дорогах
Ходитимуть і друзі, і рідня;
Ще славитимуть ці святі простори
У милих, не розплесканих піснях;
Ще їх, - таких співучих, даровитих,
Он, - як багато! Тільки є ще «но»:
Чи всім твоїм талановитим дітям
Співати пісню буде ще дано?
Хтось виживе, а хтось – у безвість кане.
Бо ж м’ясорубка, - бачиш? – не стоїть!
І в своє жерло вона кращих тягне
Сильніше навіть, аніж в тих століть,
Які, - здавалось, - назавжди минули…
Та чи минули? Чи лише на час
Заснули хитро? Щоб під страхом кулі,
Як тих рабів, в ярмо загнати нас.
Іде війна. Нечувана! Жорстока!
Щодня хоронять матері синів…
А дія влади – квола, однобока,
Все віддають, заради гарних снів!
Бо ж сниться їм заокеанська поміч,
Новітня зброя, санкції нові…
З Донбасу вороги усе вивозять
І топлять люд, - у власній же, - крові!
Стратегії нема. Нема доктрини
Конкретних дій для знищення біди.
Доля Донбасу, як і доля Криму,
Веде тебе, Вітчизно, в нікуди.
Хоч з нами Бог, та він дає нам вибір.
А вибрали ми, мабуть, щось не те…
Зсуваємось до прірви… на погибель.
А в небі синім – Сонце золоте!
А вся планета діамантом сяє
Бо ж створена для щастя і життя!
Прощаюся з тобою, рідний краю
І вірю в твоє краще майбуття!
20 листопада 2014 р.