Ну от і все...Тремтячими руками,
банально почерком передаю любов
та правду не сховати за рядками -
тому що на папері свіжа кров...
Обірвані слова і без закінчення думки
розкажуть те що дійсно на душі,
пропустять очі рідні всякі помилки,
допущені у лазаретній метушні...
Ти пишеш! Ти живий! ти є!
Хоч вже скалічений проклятою війною,
твій труп дорожнім пилом не приб*є
Із смертю не зійшлись ціною...
А плями на папері не твої!
Когось нещасного, та не тебе!
Почуй слова! почуй думки мої!
Бо біль утрат щораз всередині шкребе.
Я чую все, і бачу синє небо...
та то мабуть не я, а твої мрії,
давно тобі сказати було треба -
аби щовечора не мокли вії...
Не вірю я! То фікція! Обман!
у серці ти - живіший всіх живих,
невже! Невже! таки туман
закрив тебе у морок лих?
Не плач бо рідна....Я з тобою,
утри сльозу і більше не сумуй,
а те що не вернувсь з двобою -
пробач...прости... і біль вгамуй.
А як же далі? наші плани?
Будинок, щастя, діточки?
Тепер самій відбудувать паркани
і сіять на могилі квіточки?
А ти ніколи не кажи що я
лежу під каменем із знаком "невідомий",
і сину дай чуже ім*я,
хай долею він буде більш фартовий...
